Георгій Брянцев - Таємні стежки

Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…

Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти — все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.

Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.

Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.

— Пане Юргенс, — кваплячись, доповів служник, — з другого купе через вікно крадуть продукти!

Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.

— Мерзотник! Мародер! — заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.

У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.

Тіло вбитого солдата викинули через вікно.

Поїзд почав набирати швидкість.

Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.

Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.

Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.

Літак загорівся на висоті п'яти тисяч метрів. Гарячі язики полум'я жалібне поповзли від правого мотора по крилу і обшивці. Вони зростали і поширювались, наближаючись до кабіни. Командир корабля дав екіпажу сигнал плигати.

Промінь прожектора, ніби вогняний меч, прорізав пітьму вкритого хмарами неба, переломився і погас. Охоплений вогнем бомбовоз не треба було освітлювати — він, як смолоскип у чиїйсь невидимій руці, борознив чорне небо.

Стрілок Алім Ризаматов плигав першим. Відкривши люк, він на мить повис на ліктях, а потім провалився в темряву ночі. Майже відразу над головою великим куполом розкрився парашут, і Алім плавно загойдався на стропах. Величезний яскравий спалах, неначе гігантська блискавка, осяяв небо, через секунду-дві до юнака долинув звук вибуху. Палаючі уламки літака падали вниз.

Серце стиснули біль, злоба. Біль за загиблих друзів, злоба на ворога.

Швидко наближалася земля.

Алім знав, що внизу на нього чекає смертельна небезпека, що там він зустрінеться віч-на-віч з ворогом, з яким бився в повітрі. Він вийняв з кобури пістолет. Зброя надавала більшої певності і рішучості захищатись до останньої можливості. Він ще може вбити кількох фашистів. Одна куля для себе, решта — ворогам. Це єдиний і правильний вихід для радянського воїна й комсомольця. Тільки б не простяглася зараз вогненна стрічка трасуючих куль від землі і не пропалила його. Тоді й пістолет ні до чого…

Земля зустріла його темрявою і мовчанням. Ніде ні вогника, ні ознаки житла.

Алім щільно стиснув ноги, як навчали в школі, і м'яко приземлився на густий чагарник.

Купол парашута зморщився і накрив Ризаматова. Він завмер, затамувавши подих, напружено вслухаючись у нічну тишу. Але навколо було тихо, тільки десь далеко, в чорному беззоряному небі, рокотав мотор нічного ворожого винищувача.

Тиша здавалася зловісною. Алім підвівся і, намагаючись якомога менше шуміти, вибрався з-під парашута, Подивився довкола. Було видно невиразні обриси великої галявини, зарослої густими кущами. Кроків за двадцять темніли дерева.

«Ліс або гай, — майнуло в Голові. — Краще ліс… Ліс сховає, а можливо й приведе ближче до фронту».