Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Тобто? — спитав Юргенс, роздягаючись догола.

Кібіц розповів.

— Наплювати на машину, вона вже не потрібна.

— Я не про це кажу…

— А про що?

— З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…

— Не перебільшуйте, — сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. — Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… — Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.

— А ви гадаєте, що там буде краще? — збираючись іти, спитав Кібіц.

Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.

Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.

Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.

Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:

— Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.

Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.

І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.

Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.

— Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, — питав Андрій, — коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.

Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.

— Питання складне, — сказав Ожогін. — Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.

— Навіщо ж нам їхати? — продовжував допитуватись Андрій.

Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів — сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.

Микита Родіонович почав одягатись.

— Куди? — здивовано спитав Андрій.

— До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».

Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..

Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.

Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.

— Ну, все, чи що? — раз у раз питав він дружину.

— Твоє діло — класти, а не розмовляти! — Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. — Поклади, та так, щоб не розбилася.

Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.

Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:

— Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. — Він злодійкувато озирнувся. — А ви куди ж?

— На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса — так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.