Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Згоден, — сказав Раджимі, — але вважаю, що Абдукарим небезпечніший, бо знає не лише Саткинбая, але й мене і Ожогіна. Він возив вас…

— Але ж він не догадується, хто я.

— Це нічого. Зате він знає мій дім, він возив мене до Ризаматова і бачив його.

— Про що ж ви думали раніше? — скипів Юргенс, але відразу стримав себе і вже спокійним повчальним тоном додав: — Не можна було діяти так необережно і довіряти свою долю і долю всієї справи якомусь пройдисвіту. Що, у вас у місті мало машин?

— Винен Саткинбай.

— Саткинбай дурень! — знову підвищивши тон, сказав Юргенс. — Але ж не він керує вами, а ви ним. Куди ж ви дивитесь!

Раджимі нервово смикав свою борідку. Виправдуватися він не хотів, та й чого виправдуватись, коли ясно, що допущена помилка. Він думав зараз про інше: як вийти з цього становища.

— Перевірте Абдукарима, — подумавши, порадив Юргенс. — Доручіть йому… е… цю стару руїну, Ширмата. І відразу стане ясно — наша людина Абдукарим чи не наша.

Обличчя Раджимі стало зосередженим. Так, він сам до цього не додумався б.

— Мед вам в уста, дорогий друже, за добру пораду! — відказав він шанобливо.

Юргенс пом'якшав.

— Нехай візьметься за це Саткинбай, — попередив він, — самі не вплутуйтесь.

Саткинбай зловтішався, передбачаючи задоволення, яке він матиме від наступної розмови з Абдукаримом. Нехай він тепер спробує викрутитись, відмовчатись або відбутися порожніми словами! Не вдасться! Саткинбай діє не від свого імені, а від імені Раджимі. А Абдукарим боїться Раджимі, в цьому Саткинбай уже не раз переконувався.

Довго Саткинбай ламав голову над тим, як розрахуватись з Ширматом. Досвідчений провокатор, який пройшов гітлерівську виучку, він чудово розумів, що одна справа — дати доручення, і зовсім інша — виконати його. Не можна було не рахуватися з характером Абдукарима. На те, на що здатний він, Саткинбай, не здатний Абдукарим. Для Абдукарима треба все підготувати, створити необхідні умови. І Саткинбай поспішав виконати задуманий план.

Цієї ночі він ліг на подвір'ї, щоб прокинутися раніше і не проґавити виходу Абдукарима на роботу. Абдукарим звичайно йшов з дому о восьмій ранку. Однак, незважаючи на вжиті заходи, Саткинбай ледве не проспав. Прокинувшись, він побачив, що Абдукарим уже сидить під шовковицею і п'є чай.

Не можна було гаяти ні хвилини. Саткинбай миттю схопився, одягнувся, зайшов у дім і повернувся із згортком в руках.

— Я до тебе з дорученням, — сказав він, сідаючи навпроти Абдукарима. — І з серйозним.

— Що це за доручення? — спитав Абдукарим, не глянувши на друга.

— Ось, — і Саткинбай поклав перед ним на край столика згорток. На газетному папері проступали великі масні плями. — Відвези Ширмату і скажи, що надіслав Вахід Ахматов. Це давній його приятель.

Абдукарим насупився.

— Навіщо це? — понуро запитав він.

— Я тобі все розповім. — Саткинбай пильно глянув йому в очі. — Ширмат, старий шакал, любить «кази». Тут аж півкіло. — Саткинбай притиснув згорток рукою. — Так би мовити, ковбаса з начинкою… Ширмат — людина ненадійна, він може всіх нас занапастити. Так радить Раджимі. Зрозумів? Віддай сьогодні, і якнайскоріше. А то начинка може видихатись.

Очі Абдукарима зробилися круглими і більшими, ніж звичайно. Він відсунув від себе страшний згорток і встав.

— Навіщо ти мене вплутуєш у цю історію? — спитав Абдукарим.

Він і досі тримав піалу з недопитим чаєм, рука. Його тремтіла.

Саткинбай нещиро засміявся.

— Що? Злякався?

— Я не повезу, — тихо сказав Абдукарим.

— Повезеш! — різко кинув Саткинбай. — Раджимі наказав.

— Не повезу! Вені сам. І взагалі, переїхав би ти жити в інше місце.

— Ах, он як? — Обличчя Саткинбая вкрилося плямами. — Я давно помітив, що ти вернеш ніс в інший бік. Пізно!

— Я нікому не думаю завдавати шкоди, — знову стиха промовив Абдукарим. — Але я прошу дати мені спокій. Коли б я хотів, я б давно повідомив про все куди слід. Проте я цього не зробив і не зроблю. Так і скажи Раджимі.

Гнів Саткинбая спав. Абдукарим — боягуз. Боягуз, який тремтить за свою шкуру. І боятися його нічого, на зраду він не здатний. Але все-таки Саткинбай сказав:

— Дивись! В разі чого — ти перший поплатишся, — і швидко, не обертаючись, вийшов з двору.

«Нехай вони ідуть своїм шляхом, а я — своїм, — міркував Абдукарим, підходячи до автобази. — Я їм не заважатиму, вони — мені. Так буде краще».

Прийшовши ввечері до Мейєровичів, Раджимі застав тільки Соню. Вона була бліда і відповіла на привітання гостя ледве вловимим кивком голови.