Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Що з вами? — з удаваною тривогою в голосі спитав Раджимі.

Соня мовчала.

Раджимі наблизився до неї, взяв її руку і чемно поцілував.

Хазяйка зітхнула:

— Ви прийшли за грішми?

Раджимі нахилив голову.

— Господи! Що нам робити? — з відчаєм вигукнула Соня. — Я сьогодні сама збиралася йти до вас…

— З грішми? — спокійно запитав Раджимі, хоча, переступивши поріг, він уже зрозумів, що розраховувати на повернення грошей зараз нема чого.

Хазяйка безнадійно похитала головою.

— А чого ж? — поцікавився Раджимі.

— Знову за грішми, — ледве не простогнала Соня. — Я винна перед вами… Я дуже добре усвідомлюю, що ставлю вас у скрутне становище, але в мене немає іншого виходу… На вас уся надія…

Раджимі сів і уважно «подивився на хазяйку дому.

— Скільки потрібно? — помовчавши, запитав він.

— П'ятнадцять тисяч, — сказала вона і з надією подивилася на гостя.

— Які ще цінності у вас є? — спитав Раджимі.

— У нас більше нічого немає, а гроші потрібні чоловікові. Скоро має бути ревізія — він сам загине, а через нього й інші.

Усе остаточно прояснилося.

— Коли повинна бути ревізія? — запитав Раджимі.

— Наприкінці місяця.

— Часу ще багато, але надій мало, — тихо й співчутливо промовив Раджимі. — Я вам нічого не можу обіцяти. Спробую. Докладу всіх зусиль.

Хазяйка встала, підійшла до гостя, взяла його за руку:

— Благаю вас, врятуйте мене… і чоловіка! Я навіть не уявляю, що може статися. Адже…

— А тут і нема чого уявляти. — Раджимі встав і звільнив руку. — На речі треба дивитися розсудливо, — в тому ж тоні продовжував він. — Ви самі чудово розумієте, що нічого іншого не вигадаєш.

— Але ж ви сказали, що…

— Я можу повторити те, що сказав, — знову перебив її гість. — Спробую, докладу всіх зусиль, використаю всі можливості, але обіцяти нічого не можу. Адже сума чималенька…

— Який жах! — прошепотіла хазяйка.

Раджимі спало на думку з'ясувати ще одну деталь.

— Коли ви так довірливо до мене ставитесь, то будьте відверті, — звернувся він до неї. — Скажіть правду: на що він витратив таку кругленьку суму? На вас?

— Не все, — відповіла хазяйка. — Більшу частину програв у карти. А гроші взяв під звіт у касі. З касиром він у добрих стосунках…

— Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, — закінчив Раджимі.

Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.

На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:

— Що ще трапилось?

— Він прислав мене до вас, — відповіла Соня, стримуючи ридання.

— Ми на вулиці! — суворо нагадав Раджимі. — Вмійте стримувати себе.

— Вам удалось дістати гроші? — І жінка з надією подивилася на Раджимі.

Той заперечливо похитав головою:

— В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.

— Але є надія?

— Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.

— Господи, що ж робити?

— Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.

Юргенс був задоволений діями Раджимі.

Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.

Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:

— Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.

Раджимі запобігливо підняв руку:

— Можливо, що гроші й не потрібні будуть.

Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.

— Як це розуміти?

Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.

— Мейєрович згоден тікати звідси, — притишено сказав він.

— Куди?

— Хоч світ за очі. — І Раджимі посміхнувся.

— Чия це вигадка? — Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.

— Моя.

Раджимі пояснив.

П'ятнадцять тисяч — сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…