Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Можу доповісти, — виявив готовість Раджимі.

Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.

Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.

— Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, — почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, — але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…

— Тільки не коротко, — перервав його гість. — Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.

Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:

— Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.

Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»

Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.

Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму — двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.

Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком — Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?

Заволоко знизав плечима.

— Він виявився, — поважно і спроквола сказав Раджимі, — комерційним директором того самого заводу…

— Який нам потрібен? — перебив Заволоко.

— Цілком вірно, — підтвердив Раджимі.

Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.

— То це ж напрочуд вдало! — сказав він.

— Я теж так подумав, — ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, — а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.

Заволоко заходив по кімнаті.

— Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. — Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.

— Мейєрович, — підказав Раджимі.

— Так, так… Що він являє собою?

Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.

— А його погляди? — поцікавився Казімір Станіславович.

— Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.

— Якого віку? — спитав Заволоко.

— Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.

— На який строк ви позичили гроші?

— На два місяці.

— Коли строк закінчується?

— Два дні, як закінчився.

— А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?

Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.

— Твердо впевнений, — сказав він. — А днями і ви переконаєтесь.

— Коли його дружина обіцяла принести гроші?

— За грішми я повинен піти сам, — пояснив Раджимі. — Я не хочу, щоб вона сюди приходила.

— Не бачу необхідності зволікати справу, — зауважив Казімір Станіславович. — Ви з ним говорили про документи?