Георгій Брянцев - Таємні стежки

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, — та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

— Подивись, будь ласка, — це не твій супутник? — простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

— Він? — спитав Микита Родіонович.

— Він, — тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. — Як потрапила до вас ця картка?

— Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

— З якою однією особою?

— Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

— Розумію, — зніяковіла Антоніна. — Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

— Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? — І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

— Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? — докірливо сказав Шарафов.

— Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, — відповів Ожогін.

— А-я-яй! — похитав головою майор. — Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?

— В усякому разі, ясно поки що одне, — резюмував Шарафов: — у місті сховався ще один ворог.

Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий — маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.

Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.

Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.

За дверима пролунав деренчливий старечий голос:

— Хто там?

— Це я, тітонько, Раджимі.

Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.

Раджимі та його супутник зайшли.

— Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, — відрекомендував Раджимі свого супутника. — Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.

— Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. — Обличчя старої не було видно — вона затуляла його широким рукавом плаття.

Крім неї, в будинку ніхто не жив.

Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.

Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.

У звичайні дні в будинку панувала тиша.

Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.

Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.

Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі — в низенькому, глибокому і зручному кріслі.

На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:

— А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?