Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Я ж весь час у горах, на повітрі, на сонці, — ніби виправдуючись, відповів Костянтин. — Вісім днів тому повернувся, а завтра знову поїду.

— І як тільки Тоня не втече від такого чоловіка! — пожартував Микита Родіонович. — Завжди ти відсутній…

Вони їхали містом. Асфальт на площах і вулицях від спеки нагрівся і розм'як. Автомашини з шелестом викреслювали на його розм'якшеній поверхні узорчаті малюнки. Задуху не розріджували ні густа зелень, ні дзюркотливі арики.

— Ну й пече! — поскаржився Микита Родіонович, витираючи з обличчя рясний піт.

— Так, добре пече, на повну потужність, — підтвердив Костянтин.

По дорозі, в машині, обговорили результати відрядження Микити Родіоновича, зустріч його з Андрієм Грязновим, який другий рік навчається в аспірантурі при одному з московських вузів.

Вдома Костянтин подав Микиті Родіоновичу запечатаний лист.

Той, не розриваючи, уважно оглянув його: почерк твердий, упевнений, явно чоловічий, але зовсім незнайомий; штамп місцевого поштового відділення — отже, і лист місцевий…

— Коли одержав? — спитав Микита Родіонович.

— У п'ятницю.

— Рівно тиждень тому?

— Так. Сьогодні теж п'ятниця.

Микита Родіонович продовжував замислено крутити конверт у руках і придивлятися до штампа.

— Розривай і читай, — квапив Костянтин, — а потім я тобі ще щось розповім.

— Справді?.. — непевно протягнув Микита Родіонович.

Він узяв зі столу ножиці і обережно зрізав короткий край конверта.

Маленька записка мала такий зміст:

«Дорогий Микито Родіоновичу! Вітаю вас! Давно збирався побачитися з вами, але якось не щастило. Хочу передати вам щирий привіт від особи, яка може нагадати вам суперечку відносно Сатурна, Юпітера і Марса. Зайду до вас у неділю, о сьомій вечора. Сподіваюсь, що застану дома».

Підпису не було.

— Що трапилось? — тривожно спитав Костянтин, побачивши, як похмурніло обличчя брата.

Микита Родіонович мовчав, думаючи про своє. Костянтин знизав плечима.

— Ну, гаразд, ти тут розташовуйся, а я піду на роботу, — ображено промовив він, уже йдучи до дверей.

Але Микита Родіонович зупинив його.

— Ти, здається, хотів щось сказати?

— Так, трохи не забув! — спохватився Костянтин. — У неділю ввечері до тебе приходив якийсь чоловік.

— О котрій годині?

— Приблизно годині о сьомій.

— Який він із себе?

— Схожий на узбека, вже немолодий, досить високий на зріст, добре говорить по-російськи.

Микита Родіонович зсунув брови. Тисячі здогадів і припущень лізли в голову; хотілося зосередитись, привести в порядок думки.

— Добре, їдь, а ми тут з Тонею будемо хазяйнувати.

Костянтин розсміявся:

— Доведеться самому, без Тоні. Вона в Свердловську: поїхала провідати матір.

— Он як? А я їй подарунок привіз. Ну, та нічого. У мене запитань більше немає. Біжи! Я тут один справлюсь.

Микита Родіонович зачинив за Костянтином хвіртку і повернувся в кімнату.

Він зняв шерстяний костюм, викупався і надів піжаму. Стало легше, але задуха все-таки сильно дошкулила. Захопивши подушку, Микита Родіонович пішов у сад.

Минувши їдальню, передню і густо обвиту диким виноградом веранду, він спустився по східцях на подвір'я. По розпечених цеглинах доріжки ступати босими ногами було неможливо, і Микита Родіонович побіг.

Трикімнатний будиночок, який займали вони з братом, стояв на межі, що розділяла місто на дві майже рівні частини. В кінці подвір'я протікав головний арик, який живив місто водою. У невеликому, закритому високим дувалом дворі росли два розлогі каштани, кілька акацій і багато фруктових дерев: вишні, яблуні, абрикоси, груші. Під старою, обважнілою від плодів яблунею, що росла біля самого арика, Микита Родіонович розіслав ковдру, поклав подушку і ліг.

Тепер можна було подумати. Микита Родіонович вийняв лист і знову прочитав його, старанно вдивляючись у кожне слово, намагаючись знайти пояснення кільком дивним реченням, адресованим йому.

«Приходив узбек. Але при чому тут узбек?» міркував Микита Родіонович. За лінією фронту він і Грязнов знали одного узбека — Аліма Ризаматова, який живе і працює зараз тут же, на величезній гідроелектростанції. А що, коли з'явився Саткинбай, зрадник, годованець Юргенса і Марквардта? Саткинбай був посланий гітлерівською розвідкою в Радянський Союз. Саме йому вручив Юргенс фотокартку Микити Родіоновича з власноручним написом. Але до Костянтина ніхто, в тому числі і Саткинбай, не приходив і картки не передавав. Крім того, Саткинбай не міг знати кличок-паролів, присвоєних друзям значно пізніше. Хто ж приходив?