Георгій Брянцев - Таємні стежки

Пройшли в сад і сіли на дерев'яну лаву, вкопану в землю.

Незнайомий вийняв пачку цигарок, закурив і, пильно подивившись на Ожогіна, спитав:

— Ви прочитали мого листа?

Ожогін нахилив голову.

— І не догадуєтесь, хто я?

— Признатися, ні.

— Я той, хто ніс вашу фотокартку для Костянтина Ожогіна, — Саткинбай… — Гість не відривав погляду від обличчя Микити Родіоновича, прагнучи побачити вираз обличчя, з яким він зустріне це повідомлення. Микита Родіонович спокійно витримав погляд.

— Я не знав, хто понесе мою картку через лінію фронту, — сказав він, — але картка до рук брата не потрапила.

— Це вірно. Я її не доніс до адресата: загубив разом з бумажником. Без неї я не наважився писати вашому братові. Можливо, це на краще.

Микита Родіонович невиразно знизав плечима. Помовчали. Ожогін навмисне не виявляв цікавості.

— Ну, от, — невпевнено сказав Саткинбай після довгої паузи, — виявляється, ми й пригодилися. Згадав про нас пан Юргенс.

Микита Родіонович не стримався і мимоволі посміхнувся.

— Хто-хто, а вже Юргенс ніяк не міг про нас згадати, — сказав він.

Саткинбай здивовано втупився у нього очима. Маленькі очиці його округлилися:

— Чому ви так упевнені?

— Як мені відомо, покійники нічого не можуть згадувати, а пан Юргенс уже понад два роки лежить на кладовищі.

Очі Саткинбая округлилися ще більше. Зморшкуватий лоб зібрався в гармошку. Він, не кліпаючи, дивився в очі Ожогіну, не знаючи, як сприйняти його слова — серйозно чи за жарт.

— Не розумію, — нарешті промовив він. — Про кого ви говорите?

— Про Юргенса, — пояснив Ожогін, — про колишнього Юргенса, який незадовго до закінчення війни пустив собі кулю в рот. Я був на його похороні і на власні очі бачив його могилу.

— Нічого не розумію… — розгублено промовив Саткинбай. — Тоді кому ж ми ще потрібні?

— Про це я вас хотів спитати. Листа ви писали?

— Я.

— Хто вам назвав паролі?

— Є така людина. Я дію за її завданням… Ви про неї пізніше дізнаєтесь.

— Тоді що ж вам незрозуміло? Що Юргенс помер, а робота триває?

Вийнявши хусточку, Саткинбай витер спітніле обличчя, лоб.

— Мене зовсім недавно повідомили про те, що треба діяти, — промовив він. — Я вже й забув про це… Я вважаю: раз гітлерівцям кінець, значить, і всьому кінець. А вийшло по-іншому.

— А що вам доручено мені сказати? — спитав Микита Родіонович.

— Чи готові ви виконувати свої зобов'язання? Ось що.

— І все?

— І домовитись про наступну зустріч.

— Зрозуміло. Ви сказали на початку розмови, що є людина…

— Так, є, — підтвердив Саткинбай. — Вона стоїть над нами. Від неї і йде команда. Вона сказала, що буде зустрічатися з вами.

— Хто це такий?

— Цього я вам сказати поки що не можу. Самі дізнаєтесь.

— Коли не можна — не треба, — сказав Ожогін.

Саткинбай запалив погаслу цигарку, мовчки докурив, потім заговорив знову, але тепер тихо, наче побоювався, що хто-небудь почує.

В середу біля консерваторії, о сьомій годині вечора, Ожогіна чекатиме легкова автомашина. Він може, не церемонячись, сідати в неї. Шофер довезе куди слід. Треба лише сказати йому слово «карагач».

Саткинбай назвав номер автомашини і попрощався.

Минувши провулок, Саткинбай вийшов на головну вулицю, постояв на тротуарі, роздумуючи, почекати трамвая чи ні, і вирішив іти пішки.

Він був ще під враженням зустрічі й розмови з Ожогіним. Головне, що йому засіло в голову, — це повідомлення про самогубство Юргенса. Саткинбай вважав, що його знайшли і примусили працювати саме за дорученням Юргенса. Він навіть створив у своїй уяві приблизно таку картину: Юргенс сидить у якій-небудь капіталістичній країні і пам'ятає про нього, Саткинбая. Та й як не пам'ятати! Адже Саткинбай зробив чимало послуг гітлерівській розвідці. Він співробітничав з нею з тисяча дев'ятсот тридцять четвертого року, після того, як його вивіз із Туреччини німецький капітан Ціглер. Турецька розвідка не без вагань відпустила Саткинбая в Німеччину, але їхати треба було. Фашисти вже виношували план походу на схід, і спеціалісти в мусульманських справах, такі як він, були їм потрібні. У гітлерівців Саткинбаю жилось непогано. Єдине, що його турбувало, — це майбутнє. Юргенс не раз нагадував, що доведеться «працювати» в Радянському Союзі.

Звичайно, подорож в Узбекистан, який він залишив у двадцятих роках, була йому не до вподоби, і він не помилився у своїх важких передчуттях: подорож була нелегкою. Вона забрала у нього багато сили, нервів, здоров'я. Були моменти, коли він втрачав самовладання і віру в можливість залишитись на волі.