Георгій Брянцев - Таємні стежки

Незнайомий докладно розповів, де оперував загін, з кого він складався, які бої провів з гітлерівцями, як загинув його командир Брович і хто його замінив.

— Це на всякий випадок, — додав він. — А зараз ви матимете можливість побачити містера Кліфтона, який знає вас як Юпітера, Сатурна й Марса.

Незнайомий зник у дверях і повернувся в супроводі людини, набагато вищої за нього на зріст, з великою головою і вузьким обличчям. Ставши посеред кімнати і глибоко засунувши руки в кишені, Кліфтон холодно, з гидливою міною кивнув у бік гостей і відразу заговорив по-англійськи, його промова була короткою. Переклав її незнайомий. В Белграді друзі не залишаться, а поїдуть у Загреб. Післязавтра, вже в Загребі, їм вручать документи, які підтверджуватимуть їх «участь» у народно-визвольній боротьбі югославських партизанів з фашистськими загарбниками. Бравірувати цими документами в Загребі особливо не варто. Із Загреба місцева влада відправить їх радянським літаком на батьківщину.

Аудієнція закінчилась. Кліфтон, очевидно задоволений тим, що йому не задали жодного запитання, кивнув так само, як і при зустрічі, і вийшов.

До Загреба потрапили пізно ввечері наступного дня. Той самий «б'юїк» зупинився на набережній Сави.

— Бачите он той будиночок? — супровідник показав

Пальцем на маленький котедж, який стояв кроків за двісті. — Там живе якийсь Марко Рибар. Він учитель, комуніст, усю війну партизанив. Добре володіє російською мовою. Вам треба самим попроситися до нього на ночівлю. Мені з вами показуватись незручно.

— А якщо він не пустить? — спитав Грязнов.

— Говоріть з ним по-російськи. Росіяни для нього — завжди бажані гості, — відповів супровідник. — Скажіть, що ви з загону Бровича, спустилися з гір першими. Розповідайте що завгодно. Він буде радий таким гостям. А коли в будинок до нього прийде людина з перев'язаною лівою рукою і спитає, де живе лікар дитячих хвороб, — знайте, що це посланець від мене. Знайдіть привід і виходьте з дому. Йдіть за ним на віддалі. — І супровідник відчинив дверцята машини.

Охайний невеличкий будиночок, який відгородився від тротуару кущами жасмину, дивився на вулицю трьома віконцями, запнутими тюльовими завісками. Ожогін, підійшовши до дверей, постукав. Двері відчинилися, і на порозі з'явився літній чоловік, з білим волоссям.

— Ми росіяни. Просимось на ніч, — промовив Ожогін.

— Росіяни? — здивовано спитав по-російськи господар.

— Так, росіяни.

Господар з посмішкою обвів уважним поглядом усіх трьох.

— Я бачу… я зрозумів… Дуже радий! — сказав він схвильовано. — Заходьте, заходьте, будьте моїми гістьми! Давно у нас в Югославії?

— Тільки що з гір. Ми партизани із загону Бровича… — Микита Родіонович сказав неправду і відчув ніяковість.

— Бровича… Бровича… — Господар потер чоло, силкуючись щось пригадати. — Загонів було так багато, що не втримаєш усі в голові. Та це й не важливо… Ось сюди проходьте, — показав він. — Я теж партизан… і дружина.

Микита Родіонович пояснив, що їх загін базувався дуже далеко, майже біля кордону з Австрією.

— Давайте знайомитись! — уже не приховуючи радості й садовлячи гостей, промовив господар. — Я Марко Рибар. — І він подав усім тонку, худу руку.

В кімнаті було убого, але чисто. Тут стояли стіл, накритий узорчатою клейонкою, кілька неоднакових стільців, стара шафа для посуду. Горіла гасова лампа.

Відразу зав'язалася невимушена, майже дружня розмова.

Ожогін, не подаючи виду, уважно придивлявся до господаря.

Добрі очі Рибара, його відкрите обличчя приваблювали.

— Незабаром я повернуся до своєї професії, — сказав господар. — Я вчитель. До війни викладав рідну мову, а зараз почну викладати й російську…

Коли прийшов час Вечеряти, з другої кімнати з'явилася літня, років шістдесяти, жінка з заспаними очима — мати господаря. Тихо й мовчки рухаючись по кімнаті, вона накривала на стіл.

Повечерявши, відразу лягли спати. Обмінятись враженнями за минулий день не вдалося.

Вранці разом з господарем пішли оглядати місто. Вилізли на гору Цмрок, звідки Загреб — столиця Хорватії, — обрамлений, наче зеленою рамкою, садами й виноградниками, був видний як на долоні. На східній околиці було видно великий парк з ставками й довгими тінистими алеями. Від міста, яке й до цього часу зберегло вузенькі вулички, провулки, закутки, віяло старовиною.

— Он Театральна площа, — показував і пояснював Рибар. — На ній оперний театр. А ото будинок університету Наше місто — хранитель вікової культури хорватського народу.