Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

— Розповім тобі, де збираються групи. (Груп тоді вже не було).

— Що ти мені товчеш про якісь там групи! Шила в мішку не сховаєш, Дарвін тобі подобається, а гудзичків застебнути не можеш. Позастібай. І щоб ти знав: у лелек я давно вже не вірю. Може, тільки косоока Зоська ще вірить.

Ця її наївна мудрість роззброїла мене, і я зітхнув з полегкістю.

Напевне, саме тоді й розвіялась моя підозра щодо Вандиної ролі в нашій любовній грі. А може, вона знала лише назву «осередок», яку вживала вся фашистська пропаганда, а таке поняття, як «групи» Комуністичної партії та Спілки комуністичної молоді, було їй не відоме?

Та мені було досить самого тільки натяку на те, що Ванда щира, і я палко запевнив:

— Застебну. Побачиш, застебну. Ти й сама мов чарівний гудзичок. Тисяча гудзичків. Тільки застібай та розстібай.

Вона була спокійна й задоволена, коли я виводив її з лісу. Ми йшли стежкою вздовж вузькоколійки. В пітьмі поблискували рейки. Під легеньким повівом хвилювало збіжжя. Повітря, пронизане місячним сяйвом, пахло кислим молоком. Як любо, привільно і легко з Вандою!

Якийсь вихор бурхав у мені з дедалі більшою силою, сіючи в душі самі лише суперечності.

Наші ноги рухались в одному ритмі. Раз-два, раз-два…

Нехай мені добра не буде, коли тоді — незалежно від того, що сталося потім, — я не мріяв, що отак ми йтимем разом на вершину життя, повного несподіванок і небезпек.

Бо чого ж би то я так непокоївся за Ванду, мов за дружину? У неї вдома будуть неприємності. Як їм запобігти? Вона поглянула на мене з добродушною поблажливістю.

— Лишенько моє, який же ти недолугий стратег! Хіба ти нічого не знаєш?

Щоразу, коли вона не вертається додому пізно ввечері, її батьки думають, що донька залишилася в косоокої Зоськи, яка живе на приватній квартирі, щоб до ранку зубрити з нею уроки. Адже Зоська має славу завзятої зубрилки. Спершу вона намагається все зрозуміти, а потім вивчає урок напам’ять і тоді виспівує його, як молитву.

Ванда обіцяла Зосьці, що нікому не зрадить таємниці її непереборного кохання до бліденького семінариста, — а це ж гріх великий, це все одно, що намовляти господа бога на злочин, — а за те Зоська погодилася завжди покривати подругу. Найбільше Зоська боїться, щоб не знайшли в неї фотографії семінариста, яку вона цілує перед сном, примовляючи: «Шануйся, не перевтомлюйся.

Все буде гаразд, як дістанеш парафію. Щиру правду тобі кажу, я ж це добре знаю, мій панотченьку». Зосьчина мати була економкою в ксьондза.

— І ти не боїшся? — спитав я.

— Ні, — відповіла Ванда, чомусь образившись.

Я відчув огиду до себе за свою надмірну обережність.

Тепер я знаю, що цей нав’язливий комплекс був не тільки наслідком конспірації, а й дістався мені у спадок від батька. Сама свідомість цього бентежить людину, змушує весь час бути насторожі. Хай йому біс, я ж сам вважав, що на шлях підпільної боротьби мене привело не тільки прагнення служити високим ідеалам — Народові, Справедливості, Революції, а й переконання, що чи не найважливіше в житті — повсякчас переборювати власний страх. А тим часом задавав Ванді безглузді запитання.

Але вже й тоді я сумнівався, щоб Вандин батько міг бути таким легковірним. Невже він повірив казочці про ночівлю в косоокої Зоськи? «Неймовірно, неймовірно», — як казав старший швейцар, коли зразковий учень запізнювався в гімназію.

З-за прозорої хмарки диму виринає гладка пика пана адвоката. Показний був чолов’яга. Хоч і невисокий, опасистий, але задерта вгору голова ніби додавала йому зросту й величності. Його вважали за теоретика місцевих ендеків, яких, незважаючи на культ Дмовського [5] Дмовський, Роман (1864–1939) — польський політичний діяч, один із засновників національно-демократичної партії, противник Пілсудського. , він пробував примирити з Пілсудським. Мене це навіть розважало. Адвокатова метушня зміцнювала мою віру, що от-от почнеться великий наступ комунізму, наступ, який реакція намагається стримати, об’єднавши всі свої сили.

Але це їм не вдасться, адже всі вони — егоцентричні блазні, маленькі миколки та распутіни. Розляжеться громоподібний тупіт ніг народу, заревуть на сполох заводські гудки, задвигтять розкішні палаци. Але, крім того, адвокат був досвідченим і тонким дипломатом. До певного часу. «Про що це ви, молоді, дискутуєте? Про гуманізм?

Аби тільки ваші дискусії не призвели до утворення нового, позбавленого моральних основ безнаціонального суспільства. Ну, ну, я жартую… Ванда — це така істота, що ніколи не потрапить у темну безодню пристрасті. Навіть коли б забрела в темні лісові хащі». Ну, хіба це не прозорий натяк на нічну відсутність Ванди? Але він вважав її неприступною, як скеля.