Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».

Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв [1] Ридз-Смігли, Едвард (1886–1941) — польський політичний і військовий діяч, з 1936 р. — маршал. Замолоду був художником. Очолював крайнє праве крило санації. — Тут і далі примітки перекладача. . Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме, що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.

Але цього разу, важко злігши ліктями й грудьми на кафедру, він говорив ніби сам до себе: «Дух величі дужчий, ніж голос дзвонів. Дух величі сам відлунює, як дзвони…»

Він кивнув головою раз і другий, таки на моє вийшло, і я заспокоївся.

Іншим разом я загнав на слизьке ксьондза-законовчителя.

Дужий, кремезний, він, здавалося, складався із самих жил, довгого, мов хобот, носа та розчепірених пальців. «Як ви розпізнаєте комуністичного агітатора, що прийде до вас вести пропаганду? Ножа в зубах він не держить, на дітей не кидається. Хто відповість?» Ніхто не зголошувався. Я знав, що сьогодні виправлю свою оцінку, але мовчав, нахабно сміючись у душі, і чекав, яку він запропонує нагороду, щоб тоді вже вийти на двобій. Ксьондз майнув сутаною і поплив до кафедри, сів за неї, згорбившись, похилив голову й обхопив її руками.

— Ну що, нема такого? Ніхто не хоче п’ятірки?

— Я.

Законовчитель, повагавшись хвильку, кивнув головою і пробурмотів:

— Розумію, розумію.

Він завжди впадав у войовничу меланхолію й починав вимахувати оенерівським журналом «АВС» [2] Журнал, що його видавало фашистське політичне угруповання ОНР (Обуз народово-радикальний — Національно-радикальний табір). , як тільки життя підстроювало йому якусь прикру несподіванку. Він терпіти не міг непорядку: «От хоч би й ті наймички в директоровому садку… Ніколи не перехрестяться перед роботою».

Я прокашлявся, щоб трохи підбадьоритись, і почав:

— Приходить у підвал до безробітного знайомий чи незнайомий чоловік, чує, як плачуть голодні діти, і, замість дати якусь християнську розраду, починає підбурювати нещасну родину, кажучи, що в її злигоднях винен капіталістичний лад. Оце і є комуніст.

Ксьондз закліпав очима, сіпнув головою.

— Приходить якийсь чоловік до селянина, коли в того судовий виконавець забирає за податки останню корову.

Замість розтлумачити, що кожен свідомий громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, він підбурює до антиурядової демонстрації. Це комуніст.

Ксьондз закліпав ще швидше, потім опустив повіки й похилив голову.