Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Осмілівши, я розгледівся по класу. Товариші, задоволені тим, що я виручив їх, били байдики. З ксьондза, мабуть, на сьогодні досить. Вацек Б., «графеня», навіть почав уже замикати портфель посрібленим ключиком; лише кілька дівчат пильно дивились на законовчителя, а Ванда сиділа нерухомо, з напруженим обличчям. «Ага, я й тобі ще покажу, ксьондзова попихачко, чортова буржуйко, ендецьке [3] Національно-демократична партія, «ендеція» — польська буржуазно-націоналістична партія (1897–1945), з якою була зв’язана значна частина католицького духівництва. поріддя». Я вже розійшовся й не міг спинитись. Мені кортіло познущатися з ксьондзових прихвоснів.

— Приходить до ксьондза чоловік без покори в серці, щоб умовитися про похоронну відправу, бо в нього померла жінка. Почувши надто високу ціну, він жахається і, не втримавшись, вигукує: «То ви навчаєте жити, як Христос велів, а самі…»

Я впивався власним голосом, у мені палав огонь іронії.

Даремно сусіда смикав мене, щоб я сідав. Ксьондз схопився й заволав:

— Годі, годі! — Він крутив головою, лупав очима, неначе в класі от-от мав статись вибух, а він хотів відвернути небезпеку. Нарешті, поступився і, тамуючи лють, вигукнув: — «Відмінно»!

Отже, мені довелось припинити наочну лекцію «антикомунізму».

Ксьондз іще довго не міг заспокоїтись, без жодного приводу тицяв пальцем у дівчину, що сиділа поперед мене, батька якої називали то адвокатом, то ендеком:

— Ну, як твій тато? Не розумієш? От бачиш, от бачиш! Перекажи йому вітання.

Це він звертався до Ванди.

Отож моя іронія пояснювалась необхідністю якось викручуватись, а у Ванди оту її іронічну усмішку викликав напружений спомин про щось, відоме лише їй самій.

А може, вона десь чогось трошки закуштувала й дошукувалась незнаного, тоді як мені здавалося, що я себе знаю досконало.

— Нема чого теревені розводити, — казала Ванда подругам, коли після уроків вони тупцювали на місці й розважалися плітками, очікуючи старших учнів, щоб переморгнутися з ними, і… наперед тішачись моїм обуренням. Вона тягла їх до костьолу. (Звичайно говорила одна Ванда, а інші тільки попискували в стані перманентного екстазу та істерії). Губи її при цьому якось особливо тремтіли. — Помовч трохи, Зосько. Ходім подякуємо пречистій діві, що дала нам змогу ще один день провчитися їй на славу, а нашому народові на благо. Хлопці не підуть, вони невіри…

— А був же він як мальований, як той образок… такий чистісінький… і пішов до духовної семінарії, — тішилася своїми жалюгідними переживаннями косоока Зоська, яка не зубрила уроків тільки в неділю вранці. — На такого б я молилася й молилась!

Вандині губи сіпнулись:

— Образок? Нащо тобі ті образки, коли в костьолі побачиш справжніх святих. А хлопчаки — вони невіри, правду вам кажу.

Але не про швидку й небезпечну дозрілість хотів би я розповісти, а про перипетії молодого віку. Болісна дозрілість надто помітно прозирала в наших рухах та словах. Болісна дозрілість… Дозрілість — це не те саме, що жага. Так, не те. Спершу була бурхлива сутичка характерів, зіткнення політичних поглядів. Спершу… А потім? Потім ми втратили рівновагу.

Ми сиділи в лісі, притулившись до сосни, що верховіттям сягала неба. Білка несла аж туди, у безкрай, горішок, щоб спожити його в небесній високості. (Матері його ковінька, я вже висловлююсь, як наш латиніст, українець аскетичного вигляду, що, де тільки міг, точно перекладав латину на польську. Спожити… Здається, його вже нема на світі).

Я дуже ніжно обіймав Ванду, пам’ятаючи, що кожну мить, хоч ми й цілувались безліч разів, якась дрібниця може її злякати. (Так відчайдушно вона змагалася сама з собою). Під пахвою держала книжку, вже треба було вертатись, але ми затримались, милуючись білкою. О, вона вже ось-ось місяця досягне! Тоді Ванда, захоплена цим видовищем, раптом встала, в екстазі простягла руки вгору, немов пригадавши щось казково прекрасне, вимріяне:

— От би мені туди!

Книжка в чорній палітурці впала й розгорнулась на сторінці, закладеній стьожечкою. Темно-синя сукенка зачепилася за обламану гілку. Я нагнувся, і всі мої думки, оті страшенно поважні, просто аж державної ваги думки, розвіялися, поступившись місцем одному-єдиному жаданню. Але мене стримали несмілість і страх перед повторною компрометацією. Адже з тією веселою, зальотною, гарненькою… (ех, не хочу навіть згадувати її ім’я, щоб знову не завдати собі жалю!) я промучився до півночі.