Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?

Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.

— Застебни. Зумієш? Гудзики повідривались. Зумієш?

Завойовник. Веди до остаточної перемоги. Від перемоги до перемоги. Зумієш? — насмішкувато питала вона, повернувшись до мене лицем, а я стояв, втягши голову в плечі. Це виглядало так, ніби вона шпетила недотепу чоловіка при чужих людях. Зумієш? Та розмірковувати часу не було. Ванда безупинно говорила, не пам’ятаю вже що. Тепер я розумію, чого вона лютувала.

— Зумієш застебнути гудзичок за гудзичком? Боже, боже, що я наробила! Повідривалось на мені геть-чисто все.

Ох, я не міг і поворухнутись. Мене сліпили дівочі перса.

Де були досі мої очі? І ото я нехтував цим світлом?

Куди ж тепер від нього подінешся…

Іще й потім, рік чи два, Ванда мене вабила, простотаки чарувала. Та й самій їй дуже подобалися власні перса. Білі грона. Хоч вона завжди намагалась показати (прикидалася!), що зовсім не цінує жіночу принадність, і підкресленою байдужістю до уборів неначе хотіла приховати свою грішну вроду. А ось зараз: візьми, скуштуй, ну, що, солодко? Цілуй, цілуй, мій маленький… Я вгадував у тремтінні її губ ці слова, принизливі для такого богатиря, яким себе вважав.

На початку війни якось я застав її роздягненою в селянській хатині. Вона стояла перед дзеркалом; облизала язиком губи, повернулась боком, ніби приміряла сукню, — мабуть, перевіряла, чи не позначилися труднощі воєнного часу на принадності її тіла, потім підняла руки.

Хотіла злетіти? Куди? Я вважаю, що була вона не стільки розбещена й хтива, скільки ласа на похвали, прагнула, щоб схилялись перед її красою. Мабуть, їй досить було б і дзеркала, якби… могла зазнати всієї повноти обожнювання, не роздягаючись. Тоді вона, може, й зовсім не грішила б. На жаль, схиляння мусить бути очевидним, реальним. Обожнювана жінка повинна щодня відчувати всю свою неповторність.

Ліс колихав зірки. Ванда припала до мене всім тілом, носом уткнулася в мою щоку. Знову була змучена, нещасна, геть виведена з рівноваги. Зіниці в неї звузились.

— Ти мені ще нічого не сказав. Нічого ще… — Вона оглянулась. «Зараз скажу, все тобі розкажу. Бо ти вже не будеш єдиною жінкою в моєму житті, — це мене дуже пригнічувало, — будеш другою, а за хвилину, може, й третьою, і четвертою».

Я не спромігся потішити її самолюбство, задовольнити жадобу до похвал. Я мовчав, а вона плакала. Як заспокоїти її? Ледве усвідомивши, яке безмежне щастя, просто-таки нове життя, дала мені Ванда, я вже почав боятися за дотеперішнє своє життя. Що станеться з моєю ненавистю до того ворожого, жорстокого світу, до якого належить і вона? Чи не опинюсь я й сам у тому світі проти своєї волі? Павел казав на зборах нашої групи: «Будьте пильні, дефензива [4] Дефензива — охранка в буржуазній Польщі. вдається до різних методів, підсилає до наших товаришів жінок, щоб нас провалити чи принаймні розкласти нестійких. Один товариш… через провокаторку… невтомну в любощах… звабливу…»

Голос остороги бринів не вгаваючи… Невтомну…

Звабливу… Авжеж, авжеж, вона зваблива. Ясно — це провокація. Усе на світі перемішалося: насолода, а потім спокута — страждання. Мабуть, так злидар годинами стоїть, втупившись очима в золотий храм. Так, мабуть, поводиться перед смертю зрадник, прагнучи останніх пестощів. Іще раз, іще тільки один-однісінький раз… О-дин!

Це вже наказує зверхник підлеглому. «І згинь мені з очей».

— Ти думаєш, я не знаю, хто ти такий? Пекельний виплодок. Комуніст. О господи боже… («Розвій хмару тіла мого!») Камінь і той можна зрушити, а ти… Хіба для того я прийшла сюди, в ліс?

— Аякже. Знаю. Для чогось іншого прийшла. Аякже.

Павел недарма попереджав. — Я прикусив язика.

— Павел? Який Павел?

— Такий собі.

— Брат, чи що?

— Може, й брат.

Ванда стиха охнула. Я й досі не розумію, чи була вона засмучена тим, що даремно пожертвувала собою, а чи невдоволена, що я не висловив захоплення її незрівнянною красою, яку годилося повсякчас прославляти. Мені все-таки стало шкода дівчини, і я промовив:

— От як зустрінемось тут завтра, я тобі все розкажу.

— Він мені завтра розкаже! І що значить «все»?

Цією зневажливою відповіддю вона знов здобула перевагу наді мною. Знов я втягнув голову в плечі, але не склав зброї і сказав з іронією: