Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Читач мав нагоду ознайомитися в цій книзі з чотирма повістями сучасних польських письменників — Владислава Махеєка, Ришарда Клися, Богуслава Когута, Корнеля Філіповича. Твори ці, написані майже одночасно, репрезентують певною мірою ідейно-тематичне коло зацікавлень та жанрово-стильову своєрідність прози Польщі на сучасному етапі. Формування характеру свідомого борця за народні інтереси в період міжвоєнного двадцятиліття відтворено у «Змовниках» В. Махеєка (1961); зображенню одного з епізодів героїчної боротьби проти німецько-фашистських окупантів присвячено «Какаду» Р. Клися (1961); про складність обстановки, що передувала перемозі соціалістичного ладу в країні в перші повоєнні роки, розповідає твір Б. Когута «Кому дозволено жити» (1964). Нарешті, широко й різнобічно розроблювана ніші польськими письменниками морально-етична проблематика знайшла своє відбиття у повісті К. Філіповича «Чоловік — це дитина» (1965).

Йдеться про характерні зразки сучасної польської прози з новими рисами реалізму в ній, притаманними новітньому розвитку соціалістичного мистецтва, коли філософсько-історична насиченість твору поєднується з поглибленим психологізмом і оригінальністю літературних форм.

У запропонованих увазі українського читача повістях дійсність зображується через психологію героїв: оповідь ведеться в дуже популярній у польській літературі формі — від першої особи, яка дозволяє наочно розкрити індивідуальний духовний світ персонажів, характер їх світобачення та зв’язків з конкретно-історичною дійсністю певного періоду історії країни.

Всі представлені в збірці письменники пройшли через важкі випробування, були учасниками руху Опору. І нині вони роблять помітний внесок у справу відбудови Польщі на соціалістичних засадах. Тож цілком закономірно, що воєнна і громадсько-політична проблематика посідає в їхній творчості значне, а то й визначальне місце. При всій відмінності художньої манери Махеєка, Клися, Когута, Філіповича, їх єднає прагнення показати людину в усьому комплексі її соціально-політичних взаємин з оточенням, в усій своєрідності її психологічного реагування на навколишні події та вибору певної життєвої позиції.

Письменник і політичний діяч, публіцист і художник, епік і лірик — саме так можна охарактеризувати творче обличчя Владислава Махеєка (пар. 1920 p.).

З юнацьких років зв’язав себе майбутній письменник з комуністичним підпіллям. Під час війни він активний учасник руху Опору, був партизаном Армії Людової. Після війни Махеєк на відповідальній партійній і журналістській роботі. Багаторічний депутат сейму ПНР, лауреат багатьох державних нагород, з 1957 p. — головний редактор газети «Жицє літерацке» (Краків), він уособлює в своїй письменницькій і громадській діяльності органічні, непорушні зв’язки митців слова з народом.

Творчість В. Махеека тісно пов’язана з дослідженням соціальних змін у сучасному польському селі. «Якщо в майбутньому, — писав один із критиків, — хтось зацікавиться кліматом нашої сучасності, він звернеться до суворої прози Махеєка».

Багатий життєвий досвід письменника входить складовою частиною в його твори. Спогади тих часів, коли Махеєк працював секретарем повітового комітету Польської робітничої партії в Новому Тарзі, вилилися в повість «Вранці пройшов ураган» (1955). За винятком роману епічного, шолоховського плану «Рапорт не буде відісланий» (1962), в якому змальоване селянське повстання на Лемківщині в 1932 p., майже всі твори письменника тією чи іншою мірою позначені автобіографізмом.

Як і ліричний герой повісті «Змовники», Махеєк був членом Комуністичної спілки польської молоді, мріяв про вільну, демократичну, робітничо-селянську Польщу, про час, коли «громом залунає тверда хода народу, коли він підніметься проти гнобителів, рушить на розкішні палаци». Як і його герой, Махеєк виробляв своє принципове ставлення до ворожих визвольному руху угруповань, зокрема до буржуазно-націоналістичної партії народових демократів (ендеків), до якої належав батько Ванди, коханої героя твору.

Повість відтворює сувору правду життя передвоєнних років — задушливу атмосферу повітового міста, населеного здебільшого ремісниками й дрібними торговцями, що були об’єктом посиленої пропаганди націоналізму й фашизму з боку правлячих верхів.

Ліричний герой звертається до спогадів своєї юності з висоти набутого життєвого й політичного досвіду. Як і всяка мандрівка в молодість, повість перейнята журливою задумою. Чи то з підкресленою суворістю, чи то з виразною поблажливістю, але завжди з глибоким хвилюванням і теплотою, з романтичною піднесеністю він оцінює свій юнацький революційний гарт, своє перше жагуче почуття до однокласниці з гімназії Ванди. І тепер, і особливо тоді відчував він безнадійність, а то й злочинність кохання до дівчини з іншого соціального середовища, дочки заможного адвоката-ендека. Поняття революційного подвигу асоціювалося в його уяві також і з перемогою над самим собою, над своїм почуттям.