— Що любить? Ах, ось, наприклад, цю бридоту — біфштекс по-татарськи… Мене нудить, як тільки гляну на нього! А ще, здається, мариновані гриби. Правду кажучи, я навіть не знаю, що він любить. У нього начебто нема особливих уподобань.
Потім ми зі Стенею ще раз трохи поговорили про Романа. По-моєму, Роман до Стені ставиться із симпатією.
На тому тижні він їде мотоциклом у Радом, обіцяв підвезти її до Кельців і відрекомендувати своєму товаришеві, директорові хімічного заводу, де Стеня в липні проходитиме виробничу практику. Стеня нетямилася з радощів; вона стулила собі якісь штани, все попрала й попрасувала.
— Гляди, Стеню, ти там не дуже зваблюй мого чоловіка! — сказала я, коли вона вмощувалась на сидінні за спиною в Романа.
— Гаразд, постараюсь не дуже зваблювати! — гукнула вона у відповідь і всміхнулася, показавши всі зуби.
Мені раптом майнула думка: та вона ж закохана в нього і глузує з мене! Роман глянув у мій бік з дурнуватим виразом, який прибирають чоловіки, коли не знають, як повестись і що сказати.
Роман повернувся в неділю пізно, близько дванадцятої ночі. Я вже лягла, але ще не спала. Трохи непокоїлась, бо Роман сказав, що постарається бути дома о дев’ятій.
І от вернувся аж опівночі. Як звичайно, спочатку почула торохтіння мотора на вулиці, але то міг бути й не він, потім торохтіння, вже гучніше, долинуло з подвір’я, і, нарешті, трохи згодом, клацнув ключ у замку/ Я погасила нічну лампочку і вдала, що сплю. Роман двічі проходив через мою кімнату, потім готував собі купіль, він робив це не дуже тихо, і я могла прокинутись. На столі побачила дві літрові пляшки, чимсь наповнені й заткнуті папером.
— Що це?
— Мед, тобі.
— Мед? — Моя уява напружено працювала. — Де ти його взяв?
— Дав один лісничий, товариш по підпіллю.
— То ти не був у Радомі?
— Був. Саме в Радомі я довідався, де тепер цей мій товариш. Ми з ним не бачились вісімнадцять років, от я й заскочив до нього по дорозі назад.
— А що ти зробив із Стенею?
— Як що зробив? Залишив її вчора на вокзалі в Кельцях. За півгодини мав відійти поїзд до Вроцлава.
Роман довгенько сидів у ванній, а я погасила світло і вдала, що сплю. Він навшпиньках пройшов через мою кімнату й зачинив двері своєї, чого звичайно не робив, хіба що працював. Я думала про нього й Стеню й відчувала, як всередині в мене, десь біля серця, починає прокльовуватись і рости слабеньке, але дуже дошкульне ревниве почуття. Роман не лягав, у нього все ще світилося.
Не знаю, скільки минуло часу, перше ніж я зважилася встати й піти до Романової кімнати. Я й сама не знала, що хочу йому сказати. Відчинила двері й побачила, що Роман сидить коло столу, а перед ним на розстеленій газеті лежить якийсь предмет, котрий видався мені таким дивним і несподіваним, що в першу хвилину я й не могла згадати, як він зветься. Авжеж, то була зброя, а відомо ж, для чого вона призначена! Проте я не йняла віри своїм очам. Роман підвів голову і глянув на мене.
— Романе, що це?
— Ти не спиш? Пістолет, як бачиш…
— Звідки він у тебе?
— Це мій, з підпілля. Дев’ятнадцять років пролежав у схованці. Сама іржа.
Страх огорнув мене всю, від голови до ніг. Страх перед цим предметом, що ним так спокійно бавився Роман, страх за нього й за себе, за всіх і за все. Насилу переставляючи ослаблі ноги, я підійшла до вікна, зачинивши його, спитала:
— Навіщо ти привіз його додому?
— Просто так. Без жодної мети.
Роман здвигнув плечима і зробив гримасу, мов дитина, що чогось накоїла, а потім удає, ніби нічого не тямить.
— Але все-таки навіщо?
— Не знаю. Може, для забави?
— Романе, та ти розумієш, чим бавишся? Ти що, хочеш убити себе й мене?
— Що зробити? — На обличчі в Романа відбився щирий подив.
— Занапастити свою кар’єру, становище, майбутність, щастя — все!
Роман дивився на мене, як мені здалося, трохи спантеличено. Потім усміхнувся.
— Люба, не говори гучних слів з приводу такої дурниці. Не варто.
— Романе, благаю тебе! Якщо ти бажаєш щастя собі й мені!
— Якщо це тебе так хвилює й не дасть тобі спокійно заснути, я можу його зараз же викинути. І нема про що балакати, — сказав він, згріб усе разом з набоями докупи і загорнув у газету.
Тієї ж ночі ми вийшли прогулятися і тихими й безлюдними вулицями попрямували в той бік, де тече брудний струмок. Коли верталися, небо на сході було вже ясне; починало розвиднятись. Повітря було дуже свіже.
Співали пташки. Ми неквапно йшли до нашого будинку.
Роман відімкнув двері, і ми ввійшли в свою квартиру. Вже й не треба було засвічувати світло. Потім ми лягли разом, і я вперше дізнала щось дуже сильне. Я засинала з почуттям радості й якоїсь невиразної полегкості, немов скинула з себе великий тягар. Потім мені ще примарилося, що туман, який оповивав усе навкруг, потроху розходиться і я дуже ясно й виразно починаю бачити людей, дерева, будинки. Я дивилась і була дуже щаслива.
Читать дальше