Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Вернулась? Так, вернулась, але не тим поїздом, яким виїхала. Мені не хочеться описувати докладно, як це вийшло. Просто я сіла в якесь темне купе першого класу, причому мені довелось довгенько стукати, бо воно було замкнене, а на лавах спало чи вдавало, що спить, якесь подружжя та ще двоє чоловіків. Один із цих чоловіків нарешті підвівся й відчинив двері. То був кремезний здоровань у картатій сорочці, з білявою кучерявою чуприною, з широкою, старомодною обручкою на пальці. Ми з ним сиділи поруч, бо в купе втиснулося ще двоє людей.

Було жарко й душно, але вимкнути опалення не вдалося, щось там зіпсувалось. Ми їхали поночі, пахло апельсинами, які хтось недавно їв, у всіх попільницях було повно шкурок. Чому я через дві години вийшла в Катовіцах із цим чоловіком, що звався Яцек, мав тридцять три роки і був, як каже Стеня, чудовим екземпляром «самця-плідника»? Чому я вийшла і подалася з ним у готель? (Ні, не в «Савой»!) Може, все почалося випадково, внаслідок чисто механічних дотиків і черкання боками в такт ритмічному погойдуванню вагона, а потім, в якусь мить, від котрої вже немає вороття, перейшло у свідомі пестощі?

Можливо. Але, мабуть, вирішальною була невідчепна думка, що раптом вигулькнула хтозна-звідки й міцно засіла мені в голові: якщо я повернусь раніше, ніж сказала, то можу застати у себе вдома чужу жінку, недарма ж Роман хотів побути сам ці кілька днів. До того я ще й згадала свій давній сон; мене пойняв лютий розпач; той сон був такий свіжий у пам’яті, немов я щойно збудилась.

Вранці о сьомій годині чоловік перший вийшов з готелю, я бачила його у вікно, він спинився навпроти, біля комісійного магазину, поставив валізку на землю коло купки брудного снігу, вийняв з кишені гребінець і, розглядаючи вітрину, зачесався. Потім обтрусив лупу з коміра пальта, сховав гребінець, підняв валізку й пішов, не оглядаючись. Цей чоловік не дав мені нічого нового.

Я почувала до нього лише відразу й огиду до себе.

О дев’ятій я висідаю з поїзда, але не їду додому. Йду до ресторану на вокзалі, замовляю каву й годину сиджу за столиком, — біла скатерка на ньому поплямлена пивом та томатним соусом, а попільниця повна зібганих і заслинених недокурків. Звідси до моєї домівки двадцять хвилин їзди трамваєм. Я плачу за каву й невдовзі виходжу, але йду не на трамвайну зупинку, а до телефонної будки.

Мені здається, що міліціонер, який стоїть на другому боці вулиці, придивляється до мене якось особливо пильно, але, може, це просто гра уяви. Я вкидаю в автомат монету — п’ятдесят грошів і набираю наш номер. Сигнал спершу хрипкий і невиразний, потім він стає чистішим і починає розмірено повторюватись. Це триває довгенько.

Я вішаю трубку, виймаю монету, що якимось канальчиком проскочила через увесь механізм і з’явилась у віконечку внизу, потім набираю номер ще раз. У нас дома нікого нема. Трохи згодом я знов якусь мить вагаюсь, перед тим як відчинити двері. Але за хвилину крізь розчинені навстіж двері бачу все порожнє нутро нашої квартири. Дуже гостро чую дух домівки: пахощі моїх парфумів, Романового одеколону, запах мастики для підлоги та прального порошку — суміш запахів, яку я так добре знаю й зустрічаю із зітханням полегкості. На письмовім столі Романа лежить аркуш паперу, притиснутий уламком мармуру:

Люба!

Я виїжджаю сьогодні, 27. ХII, до Варшави. Проф. Бакланович хоче зі мною поговорити про мою працю. Він буде рецензентом. Вернуся тридцятого.

Твій Р.

Наша двірничка дивиться якось на мої квіти, котрі я повиносила у двір на дощ, і каже:

— Хиріє щось у вас ця араукарія, ой, хиріє…

— Атож, я вже двічі пересаджувала, нічого не помагає. Жовтіє і в’яне. Не знаю, що це з нею?

— Що ж тут дивного? Видно, матінка небіжчиця її любила й тепер забирає до себе.

— ¦ Як це?

— А ось так, голубонько. Небіжчики забирають із собою з цього світу все, що особливо люблять, і це їхнє право. Забирають своїх собак, котів, квіти, людей.

Мати — дитину. Чоловік — дружину. Один похорон — це ще не кінець, люба пані Аксман…

Ну й розхвилювала ж мене ця стара дурепа! У нас саме була Стеня, я їй все розповіла. Вона сказала:

— Я вважаю, ти повинна більше дбати про Романа.

В нього кепський вигляд.

— По-моєму, він здоровий. Ніколи не хворіє ні на який грип, навіть нежить, скільки пам’ятаю, в нього був лише раз чи двічі.

— Він дуже схуд.

— Справді? Я не помітила цього.

— Тому що бачиш його щодня. Треба часом примусити його з’їсти щось поживне. Ти ж, мабуть, знаєш, що він любить.