Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Це мій особистий ад’ютант, — пояснив Людвігс.

Хитнувши головою, майор повторив:

— Йдеться про відкриття, в якому зацікавлена наша військова промисловість. Ви знаєте, якою дорогою ціною дається Німеччині кожен грам пального. А цей маловідомий інженер добився того, про що можна лише мріяти. Здається, він сам не знає справжньої вартості своєї праці. У мене особисто склалося таке враження. Ми тримаємо його у полі зору давно, але не чіпали раніше, щоб дати можливість спокійно закінчити роботу. Агент, який слідкував за кожним його кроком, повідомив, що інженер нібито завершив останній етап своїх досліджень. Для певності варто було б зачекати ще з місяць, але події на фронті… Отже, оберштурмбанфюрер, за виконання наказу, з яким ви ознайомились, відповідаємо ми удвох. Я керуватиму операцією. Виділіть мені офіцера і трьох-чотирьох солдатів. Ми мусимо поспішати.

Людвігс простяг руку до телефону.

— Хвилинку, — майор жестом зупинив його, — мені здається, штурмфюрер Гольбах цілком годиться для такої справи. Чим менше людей знатиме про операцію, тим краще.

Людвігс з жалем поглянув на речі, яких не встиг зібрати ад’ютант, але поспішив запевнити:

— О, так, звичайно. На Гольбаха можете розраховувати, ви не помилились.

— Ви розумієте, штурмфюрер, яка роль покладається на вас? — підводячись запитав майор.

— Так точно, гер майор! — виструнчився Гольбах.

— Даю вам сім хвилин. Підготуйте людей і машину. Чекайте мене внизу… Ідіть!

Клацнувши закаблуками, Гольбах вибіг з кімнати.

Над містом нависла передранкова імла. Небо світилося на сході тьмяними блукаючими спалахами. Канонада гуркотіла, вже не змовкаючи.

Вузькі вулиці були забиті військами. Повзли тупоносі важкі грузовики. Над кабінами темніли ребристі стволи кулеметів. Закутані у плащі з пелеринами офіцери і неголені, чорні від пилюки й кіптяви солдати, насунувши каски на очі, тулилися один до одного, неспокійно поглядаючи на небо. Обганяючи колони грузовиків, в’їжджали колесами на тротуар верткі легкові авто, розмальовані плямами камуфляжу. З підворіть злодійкувато витикали круглі очиці притушених фар нові машини, доверху завалені меблями, тюками з одягом та іншим скарбом, круто розверталися, вклинювалися в колони і котили разом з ними на захід. Над тюками погойдувалися пілотки солдатів тилових команд і чорні кашкети шуцманів.

У повітрі стояло невгамовне ревіння моторів, безладні вигуки, лайка; над лементом і брязкотом тут і там лунали постріли. За гостроверхим шпилем костьолу і далі, десь у районі вокзалу, здіймалися вгору волохаті стовпи диму. Тхнуло бензиновим чадом і порохом.

Відступ, що почався вночі, над ранок перетворився на панічну, безладну втечу, і ніщо вже не спроможне було зупинити її.

Шлях відкритому есесівському «хорхові» з броньованими бортами перетяла група мотоциклістів. Гольбах, сидячи за кермом, вилаявся. Обличчя майора перекосила гримаса досади і нетерпіння. Крім них, у машині було ще троє — двоє солдатів з автоматами і невисокий вилицюватий унтер-офіцер.

З будинку, під яким вони спинились, десь із вікна вихопився розпачливий жіночий крик і миттю обірвався. З брязкотом посипалося скло на тротуар.

— Прокляття! — струшуючи дрібні скалки з кашкета, Гольбах повернувся до унтер-офіцера. — Шарфюрер [4] Шарфюрер — унтер-офіцер СС. , ви краще знаєте це кляте місто. Де тут об’їзд?

— Я знаю тут кожен камінь, гер штурмфюрер, — ламаною німецькою мовою відповів унтер-офіцер і випростав неприродно довгу руку, вказуючи на темний провулок за рогом. — Заверніть сюди, потім прямо і праворуч.

Машина, петляючи бічними провулками, вибралась із скупчення військ, що запрудили центральну частину міста, помчала вздовж зеленого бульвару. Рух тут був менший, Гольбах збільшив швидкість, і за чверть години «хорх» зупинився на темній глухій вулиці з побитими газовими ліхтарями на металевих стовпах.

За дерев’яним парканом виднівся невеликий одноповерховий будинок з широкими вікнами. Хвіртка була зачинена зсередини. Солдати навалились плечима, засув не витримав.

Першим ускочив у двір довгорукий унтер-офіцер. Майор, розстібаючи на ходу кобуру пістолета, важко затупотів слідом за ним широкими бетонованими сходами, що вели до котеджу.

Гольбах загупав кулаком у двері. У вікні блимнуло світло. Клацнув замок.

Бліда перелякана жінка із свічкою в руці відсахнулася в коридор. Гарячий віск капав їй на руку, але вона не відчувала болю, розширеними від жаху очима дивилася на чорні постаті, що виникли перед нею.