Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Підхопивши лежачого під пахви, Сорока спробував посадити його. Обхідникові пальці намацали холодне зап’ястя і не відчули пульсу.

Муштаков пройшовся напівпорожнім фойє, кілька хвилин постояв на виході, з цікавістю оглянув дві металеві статуї обабіч важких дубових дверей. Ліворуч, злившись з цегляною стіною, стояв триметровий воїн-танкіст у шоломі, комбінезоні, підперезаний широким офіцерським ременем. Біля його ніг височіла гірка гостроносих снарядів. А праворуч від дверей — теж металева, мужня постать. Та віяло від неї не подихом недавно минулих днів, а сивою давниною. Важкі чоботи-ботфорти, сталева кіраса, рукавиці і напівспущене забрало. Внизу — пірамідка круглих гарматних ядер. Над обома постатями напис: «1709–1945».

Стародавнє місто, пропускаючи крізь свої ворота, нагадувало про свою оспівану славу. Обличчя Муштакова стало задумливим. Він повільно зійшов східцями на привокзальну площу і попрямував до зупинки таксі.

Авто мчало засніженими вулицями. Залишився позаду новий міст, перекинутий через сковану кригою ріку. ІІопливли будови нових кварталів.

Муштаков невідривно дивився у вікно машини. У 1943 році він з передовими частинами своєї дивізії проходив цими вулицями. Навколо диміли згарища, було моторошно від запустіння, від пожеж — з міста того дня вибили гітлерівців…

«Відбудували. Всі квартали поновили», — з хвилюванням думав пасажир таксі, милуючись красивими балконами будинків, зверненими на південь скляними верандами, рівними тротуарами.

В кінці центральної магістралі золотом спалахнув проти сонця ширококрилий орел — пам’ятник незабутньої битви з полками іноземців, що знайшли собі могилу біля редутів та траншей під стінами цього міста. Висока кругла колона та сковані ланцюгами чавунні гармати тьмяно відливали гранітом і металом.

Доріжками парку каталася на санчатах дітвора. Веселою юрмою, з лижвами на плечах, кудись поспішали юнаки і дівчата в спортивних костюмах. З кінотеатру напроти вихлюпнувся гомінкий натовп школярів. «У них тепер канікули», — подумав Муштаков.

Він зупинив машину на розі, розрахувався з водієм і пішов неквапною ходою, заклавши руки в кишені.

У високому будинку з стрілчастими вежами над дахом, вузькими вікнами, обрамленими кольоровою керамічною мозаїкою, гостя з Москви вже чекали. Про свій приїзд Муштаков попередив телефоном, але ні номера поїзда, ні вагона не вказав. Він не любив, коли його зустрічають, і завжди намагався з’явитися непомітно, тихо, щоб не завдавати зайвого клопоту людям, зайнятим своїми справами.

Сіроокий юнак з погонами молодшого лейтенанта відчинив двері і застиг, виструнчившись, пропускаючи Муштакова у кабінет начальника.

— Доброго ранку, Карпе Романовичу, — сказав Муштаков, простягаючи руку високому худорлявому підполковникові років тридцяти п’яти, який швидко підвівся з-за столу, обсмикнувши за звичкою кітель. — Заздрю тобі, слово честі. Живеш у такому місті, серед такої краси… Одне повітря чого варте. Дихаєш і не надихаєшся… Як цілющий бальзам.

— А ви залишайтесь у нас, Фроле Максимовичу, — весело мовив підполковник. — Поселимо вас над річкою. Влітку риби, аж кишить. Під боком — ліс, печериці.

Муштаков посміхнувся. Скидаючи куртку, докірливо похитав головою.

— На відставку натякаєш? Отак ви, молоді, завжди. Гадаєте, що ми, старики, годимося вже тільки на те, щоб з вудочкою проти сонця дрімати. А може, я до тебе у помічники зібрався. Чи не захочеш такого підтоптаного?

— Не захочу, — погодився підполковник. — Дуже невигідно мати такого помічника. Турбот буде багато. Спокою не дасте.

— От бачиш, вже й злякався, — примружився Муштаков. — Гляди, не дуже запрошуй, а то й справді подам начальству рапорт і стану в тебе правою рукою. Тоді наплачешся. І грибами не відкупишся… А тепер я тебе слухаю, Карпе Романовичу.

Є новини?

— Є, Фроле Максимовичу. Ось донесення, одержане о дев’ятій ранку.

Муштаков швидко одягнув окуляри, прочитав папір, різко підвіе голову. Ще мить тому добродушні хитруваті очі строго поглянули на співбесідника крізь скельця.

— На місце виїжджав хтось?

— Так точно, товаришу генерал-майор!

За останні три дні підполковник Логвиненко стомився, мало спав. Але йому хотілося довше посидіти з Муштаковим, ось так, просто, невимушено поговорити про звичайні людські справи. Однак Логвиненко поспішив подати Муштакову свіже донесення, хоч добре знав, що тільки-но погляд гостя впаде на скупі рядки шифровки, м’якого жартівливого старика не стане, в свої права вступить генерал. Та підполковник не міг зволікати. Події насунули несподівано, одна за одною, вимагали швидкого втручання, негайних дій. Та й не заради товариських бесід терміново приїхав з Москви генерал-майор Муштаков сюди, в українське місто, куди збігалися нитки поки що заплутаної справи.