Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Стара історія, про це потім, — відповів Коленда. — Надало вашому Вентрісові обрати місце для висадки в тому задрипаному ліску під Даньками. Якого біса треба було летіти аж сюди, не уявляю!

— Далі від кордону — менше небезпеки. Хто ж міг знати, що у вас і на півдні України стрінуться старі знайомі. А Вентріс… О, хотів би я бачити його тут, під насипом, послухати, що заспівав би на моєму місці цей красень з підстриженими вусами! Підставте плече, шарфюрер. Ось так. Зараз я підведуся. А, прокляття! Болить нога. Підтримайте мене збоку. Ну, ходімо…

Гольбах повис на плечі Коленди всією вагою свого тіла. Кожен крок давався йому нелегко. Але він теж починав розуміти, що чекає їх, якщо вони не зуміють вибратися якомога далі від залізниці, знайти десь притулок, притаїтися. І це надавало йому сил.

Пленталися степом з півгодини. Чіткого плану ні у шарфюрера, ні у Гольбаха не було. їх гнало почуття самозбереження, бажання бути далі від залізниці, а там вони надіялися на якийсь випадок. Головне: поспішати, відійти якомога далі, десь пересидіти.

Гольбах дихав тяжко, уривчасто, піт заливав його лице. Біль гостро відчувався у всьому тілі, але він не скаржився, ішов з упертістю звіра, що поспішає в барліг, щоб зализати рани.

— Ви молодець, шарфюрер. Я двічі рятував вам життя. Бачу, ви не залишаєтесь у боргу, — стомлено бурмотів Гольбах. — Ми ще попрацюємо, чорт забирай. Головне — без паніки. Виборсаємося. Голими руками нас не візьмеш.

— Виборсаємося, Гольбах. Обов’язково! — повеселівши, погодився шарфюрер.

Він зручніше обхопив супутника рукою. Коленді щось заважало, муляло у бік. Всунувши руку в кишеню, він доторкнувся пальцями до пляшки з яблучним напоєм.

— Ви чому спинилися? — підозріло повернув до нього обличчя Гольбах. — Шарфюрер, майте на увазі, мій пістолет…

Не роздумуючи більше, Коленда рвучко смикнув руку з кишені, щосили вдарив Гольбаха пляшкою по голові. Той похитнувся, схопився руками за тім’я і впав лицем у сніг.

Колійний обхідник Сорока в роздумі стояв під насипом. Світло невеликого ліхтаря падало вниз. Глибокі сліди тяглися ланцюжком, чітко виднілися на незайманому, прибитому вітром снігу. Той, хто залишив їх, брів, по коліна провалюючись у кучугури.

Може, сліди і не привернули б уваги обхідника, але дивна річ! Вони з’явилися зненацька, начебто людина упала з неба. Сорока уважно оглянув місце, звідки починався слід. Тут сніг був утоптаний, прим’ятий. Обхідник зрозумів: хтось плигнув з поїзда на ходу.

Годину тому пройшов пасажирський з Києва. Плигали з нього.

Ділянка Сороки кінчалася через якихось півтораста метрів. Підхопивши ліхтар, він вибрався знову на насип, пройшов по шпалах до контрольного стовпця, пильно придивляючись до колії. Все було в порядку. Тепер Сорока знову міг повернутися до дивних слідів.

Скоро обхідник натрапив на нові відбитки на снігу, яких не помітив раніше, і зробив висновок: з поїзда вистрибнуло двоє.

Що не примусило людей глупої ночі, взимку, далеко від станції покинути затишний вагон, ризикуючи скрутити в’язи, кидатися з високого насипу? Хто вони? Якби сліди вели від колії на схід, залізничник ще міг би припустити, що хтось з «безквиткових», проїхавши на підніжці від найближчої станції, скочив тут, щоб дістатися навпростець до села, воно лежить за насипом, кілометрів за шість звідси. Але ці двоє вирушили у протилежний бік, до невеликого ліска. Там житла немає. Відразу ж за ліском пролягає засніжений степ. Ні, щось тут не так. Незрозуміла історія…

Цікавість усе більше розбирала Сороку. Помахуючи ліхтарем, він неквапно почав віддалятися від колії, пірнаючи валянками в пухнастий, свіжий сніг. Дві пари слідів, перепліталися, збочувались, залишаючи нерівний візерунок. Здавалося, тут пройшли обнявшись двоє п’яних або вкрай стомлених, знесилених людей.

Стояла тиша. Вітер ущух. З-за хмар визирнув місяць. Сніг заіскрився в блакитному сяйві. Мороз над ранок міцнішав.

Темний горбок Сорока вгледів здаля — на снігу лежала людина.

Чоловік у розхристаному пальті застиг непорушно, витягши на снігу довгі ноги. Біля його голови темніла велика пляма. В руці він стискав шапку. Осторонь валялася жовта шкіряна тека, виблискуючи проти місяця нікельованою застібкою.

Сорока скинув рукавиці, нахилився, взяв лежачого за плечі. Той тихо застогнав, заворушився. Обхідникові почулося невиразне бурмотіння.

Шістнадцятирічним юнаком Сорока воював з гітлерівцями. У партизанському загоні, що діяв поблизу цих місць, він був підривником-мінером. Не раз стикався з окупантами віч-на-віч, не раз чув їхню мову. Кілька слів, що злетіли з уст невідомого, змусили обхідника насторожитися. Він розібрав: «Шарфюрер… шіссен… зо махт айн феретер…» [14] «Шарфюрер… пристрелити… зрадницький прийом…» Значення деяких слів Сорока не зрозумів, але сумніву не було: чоловік на снігу говорив по-німецькому.