Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— А коли немає, то присувайся ближче до нашого кулешу, якщо ложку маєш, — підморгнув партизан у кожушку, здіймаючи з багаття відро. — Земляк твій Льонька приволік до лісу он те залізяччя, — він показав на товстелезного дуба, під яким лежала купа артилерійських снарядів. — Нахваляється з них тол добути, якщо на вогні підсмажити. Вдасться фокус?

— А чого ж? — ковтаючи гарячий куліш, кивнув Петров. — За двісті сімдесят градусів температура сягне, і будь здоровий — бабахне, що й кісток не збереш.

— Як же тоді? Нехай добро пропадає? До нас поки що літаки не літають, а вибухівка потрібна, — вставив Льонька Русак.

— Подумаємо. Добровольців для такого діла треба.

— Добровольці знайдуться, тільки свисни, — обізвався партизан Сашко Гіпс.

Досить нескладна споруда, що її побачили через якийсь час партизани в лісі, була названа ними «чортовою кухнею». Та це вже було пізніше, тоді, коли про Михайла Петрова взнали в усіх загонах народних месників Поділля, коли про нього, а також про його земляка Льоньку заговорили в містах і селах, в німецьких комендатурах та в охоронних підрозділах, котрі тримали під своїм наглядом залізницю.

Згодом Петров та його друзі вдосконалили «чортову кухню», розтоплений тол стали виливати в заздалегідь приготовлені форми, перетворювати на важкі восьмикілограмові «паляниці», як казали жартома партизани. Скрізь, де тільки можна, шукали бійці снаряди, авіабомби, звозили до лісу. З'являлися в Петрова та Русака десятки учнів. «Чортові кухні» закуріли в багатьох партизанських загонах Поділля. І не було жодного випадку, щоб ця небезпечна справа закінчилась де-небудь трагічним феєрверком — жодна бомба, жоден снаряд не вибухнули на партизанських багаттях. Знаючи, що з вибухівкою не жартують, був Михайло Петров учителем суворим і причепливим, не терців безпечної хвацькості і нехлюйства. Та все було потім.

А того затуманеного ранку, коли задиміла перша «чортова кухня», кілька бійців, повертаючись до табору після нічної операції, вгледіли поміж деревами щось, дуже схоже на грубо складену піч. На ній стояв звичайний бідон, у яких на селах возять молоко. В бідоні кипіла вода, «виварюючи» підвішений на вірьовці і занурений в окріп чорний снаряд.

Майже тиждень чаклували біля тої печі Петров і Льонька Русак; Сашко Гіпс і Леонід Троцький, котрі ще зовсім недавно сиділи за партами в Стриганівській школі, залюбки допомагали саперові й танкісту, відганяли від «кухні» цікавих, які приходили глянути на дивну картину.

Якось Леонід Троцький запитав у Петрова:

— На амонал можна тол замінити?

— Вибухова сила амоналу слабша, звичайно, але теж для нашого діла годиться. А чому це тебе цікавить?

Виявилося, що Троцький узнав, що неподалік од Славути стояв будинок з мансардою, де до війни містилося лісництво. Згодом то приміщення гітлерівці напхали якимись ящиками чи мішками і охорону виставили з поліцаїв. Один із них, хильнувши самогонки, розбазікав у селі: мовляв, служба наша клята, сидимо, неначе на бочці з порохом, напхали німці в будинок лісництва амоналу. Дізнався Леонід про це від сільських хлоп'ят, з якими зустрічався час од часу, і розповів Петрову та Русаку.

Збігло кілька днів. Якось із партизанського табору виїхали три парокінні підводи. На передній сидів Сашко Гіпс. За ним, помахуючи батогами, їхали на підводах тринадцятилітній брат Леоніда Троцького Боря і Віталій Кмитюк. Хлопці ще здалеку помітили будинок лісництва, освітлений промінням сонця, що хилилося до обрію. Сашко махнув рукою — підводи завернули в придорожні зарості.

Наказавши друзям залишитися з кіньми й чекати, Сашко взяв свій автомат і зник у лісі. Наблизившись до лісництва, він завмер. Група німецьких солдатів, виринувши несподівано з-за дерев, теж прямувала до складу. Фашисти підганяли прикладами військовополонених, котрих брали із табору в Славуті й примушували працювати на лісорозробках. У Сашка шалено забилося серце. Адже в цю хвилину Михайло Петров, Льонька Гусак і Олександр Перепелицин роззброюють на складі охорону…

На щастя, німці проминули лісництво, не завернули до будинку. Покрикуючи на полонених, вони спустилися в долину. Сашко побіг чагарниками до складу. Прислухався. В будинку було тихо. Приготувавши автомат, він штовхнув ногою двері і… побачив у коридорі Льоньку Русака.

— Німців бачив? — прошепотів Сашко.

— Тебе теж бачив, як ти в кущі пірнув, — Льонька підштовхнув його до кімнати. — Чого пошепки говориш? Ось цих, чи що, боїшся?