Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Кілька охоронників встигли забарикадуватися в одній із кімнат, відстрілювалися крізь двері. Партизани полоснули чергами з щойно добутого кулемета. Перепелицин вбіг у коридор з оберемком соломи. Затанцювало полум'я… Стрілянина стихла так же раптово, як і почалася. Партизанські підводи мчали вулицями Аннополя назад, коні неслися галопом. А над заводом вирувало моро вогню. Металеві цистерни вибухали, палаючий спирт розливався по землі рікою…

Скоро в кам'янець-подільському СД зрозуміли: власними силами їм не справитися з маневровим партизанським загоном. У край були викликані спеціальні частини СС. Вони прибули взимку, коли лютували шпаркі морози. Кінні есесівці нишпорили в селах, перекрили заставами дороги, блокували підходи до лісу. Розбивши один такий есесівській підрозділ, напавши на нього в тумані біля села Головлі Українські, Одуха повів загін за Случ.

Перед походом партизани вишикувалися на лісовій галявині.

— Федора Михайловича Михайлова, нашого старшого товариша, багатьом з нас не довелося бачити, — заговорив перед шеренгою Одуха. — Але серед нас немає людини, котра не чула б про лікаря Михайлова. Він загинув, та він залишився з нами назавжди! Бо справу, за яку віддав життя, продовжуєте ви. Я хотів сказати вам раніше… але тоді ми з вами ще не мали права. Тепер нами дещо зроблено. Ми заслужили право називати себе михайловцями. Віднині загонові нашому присвоюється ім'я загиблого героя Федора Михайлова!

З того дня вони називали себе михайловцями. І як михайловці ввійшли в історію народної партизанської війни, чесно пронісши крізь тяжкі випробування ім'я полеглого патріота.

Як тільки Одусі доповіли, що разом із групою розвідників у загін прибув з Білорусії досвідчений сапер, командир зразу ж викликав його до себе. Перед Одухою стояв невисокий хлопець, білявий і широколиций, одягнений у стару, витіпану негодами шинель. Йому можна було дати не більше вісімнадцяти. Дивлячись на командира загону стомленими, ледь примруженими очима, юнак приклав руку до шапки:

— Заступник політрука стрілецької роти Петров! Прибув у ваше розпорядження за наказом штабу поліських партизанських загонів.

— Стрілець, значить, — не приховуючи розчарування, кинув Одуха. — Мені доповідали: сапер прийшов, а ти із стрілецької…

— І сапер теж, — усміхнувся Петров. — Кадрову служив у саперному батальйоні. Потім — стрілецький полк у Тернополі. Війну починав як сапер, заміновував мости та греблі…

Обличчя командира посвітлішало.

— То сідай, сідай же. Я не генерал і навіть не заступник політрука, переді мною тягтися не треба. Звати тебе як, сапер?

— Михайло.

— Комуніст?

— Кандидат партії.

Петров коротко розповів Одусі свою загалом звичайну для того суворого часу історію — історію солдата, котрий не з власної волі, а з обставин, від нього незалежних, опинився на території, захопленій ворогом. Таких історій Одуха вже чув немало.

— Усе зрозуміло, — мовив він по паузі. — За те, що до нас прийшов, щире спасибі. А справі допоможеш, тоді спасибі скаже Батьківщина. Бачиш, як тут ешелони один за одним гуркочуть? Роботи вистачить, і бажаючих випробувати німецькі вагони на міцність теж немало. Шкода тільки, підривників у нас обмаль, кустарщиною займаємось. Ти познайомся для початку з одним парубійком, є тут такий Льонька Русак. Теж підривною механікою цікавиться. Побалакай із ним.

Знайомство Петрова із Русаком відбулося того ж таки дня. Петров розшукав його біля багаття. Чорнобровий юнак, усміхаючись, простягнув йому руку.

— Сибіряк? — запитав Петров, ледь почувши голос Льоньки.

— Точно. Новосибірські ми.

— Земляки, значить. Яким вітром занесло сюди?

Немолодий уже партизан у накинутому на плечі кожушку сидів навпочіпки перед багаттям і, помішуючи щось у закіптявілому відрі, неголосно проговорив:

— Вітер один для всіх — війна… Він на фронті в танку горів та сім разів із тюрем та концтаборів фашистських тікав, із самої люблінської фортеці вирвався, земляк твій Льонька. А ти йому допит вчиняєш. Його ми знаємо, а хто ти будеш, почути не завадить. Коли не секрет, звичайно.

— Які тут секрети? — Петров розумів, що назватися земляком чорнобрового Льоньки — цього надто замало тут, в осінньому лісі, пропахлому димом партизанських багать. — Біографія в мене куценька. Родом із села Талівки. Одинадцяти років пішов у теслі, бо батько хворів, а сім'я велика… Потім у Томську в гірничому технікумі вчився, але не закінчив — довелося йти працювати на завод. Звідти й до армії покликали. Два роки служив сапером у Кемерові. Війну зустрів під Тернополем. Прикривав відхід свого полку. Було нас дванадцять, а живих залишилося троє… Пішли ми на схід. Німці давно обійшли нас і праворуч, і ліворуч, і вперед далеко просунулися. Та всього не розкажеш… Сталося так, що залишився я сам. Вирішив пробиратися в Білорусію, до партизанів. У Єльському районі, на Поліссі, натрапив нарешті на один загін. Слабенький, малочисельний, він на значні операції не замахувався. Пострілювали ми в німців, котрі від своїх відставали, іноді дрібні обози захоплювали, поліцайню ганяли. А здебільшого в лісових хащах ховалися. Сумно було в такому загоні… Та якось запропонував командир мені і ще одному хлопцеві, місцевому партизану, на пошуки штабу поліських загонів вирушити, щоб зв'язок з ними встановити. Ну, пішов. Подалися ми за Прип'ять, довго блукали лісом, поки натрапили на партизанів. Ними наш генерал командує. Озброєні добре, одягнені, боєприпасів вистачає. В тих місцях — справжня партизанська армія. Подекуди в селах німців ще й не бачили, люди, як і раніше, в колгоспах працюють. Аеродроми там партизанські є, наші літаки з-за лінії фронту регулярно приземлюються… Доповіли ми про наш загін, і попрохав я генерала, щоб мене зарахував у партизанську бригаду, котра діяла поблизу залізниці. Якраз у ті дні ваші хлопці прибули до білоруських партизанів. У штабі мені кажуть: «На Україні воювати починав, там і продовжувати доведеться; подільським партизанам підривники потрібні, збирайся в дорогу…» Більше й розповідати немає про що.