Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Якось у неділю, коли заводська охорони почала дудлити шнапс, відзначаючи якийсь черговий нацистський «ювілей», Кисельов по сніданку показав Василеві очима на двері. Той зрозумів товариша і підвівся з нар. Вони вийшли на подвір'я.

— На цьому, Василю, ставимо крапку, — тихо заговорив інженер. — Знімків більш не бери. Останнім часом йдуть деталі, відомі з попередніх фото… Вже можна зробити висновки. Довго пояснювати немає часу, та це й нелегко. Коротше кажучи, той невідомий хлопець із тюрми, що повідав про цей завод, мав світлу голову. Німці, справді, налагодили тут серійний випуск деталей, які дуже схожі на елементи реактивних двигунів. Уяви собі звичайну металеву трубу, яку штовхають гази, що утворюються від згоряння спеціального пального в суміші з повітрям. Деталі на знімках — це система клапанів для регулювання процесу всього циклу згоряння. В клапанах і приховане основне — принцип дії саморухомого реактивного двигуна. Конструкція, безперечно, розроблена на замовлення армії. Якщо до двигуна-труби приєднати заряд вибухівки, то весь агрегат можна закинути на величезну відстань, яка в десятки разів перевершуватиме дальність польоту артилерійського снаряда. Отже, перед нами нова зброя. І зброя серйозна… Знімки я заховав на складі, — Кисельов хитнув головою в бік купи вугілля під навісом. — Ми зробили б велике діло, якби передали ці знімки за лінію фронту. Там розберуться в усьому краще, ніж я. Треба негайно повідомити про все це центр. Один хлопець вчора підклав пальці під ножиці, його скоро відправлять назад до табору. Хлопець наш, з військовополонених. Треба спробувати поговорити з ним. Може, погодиться передати нашим записку.

— Що напишемо? Що знімки деталей таємної зброї дістали?

— Напишемо інакше. «Одяг подерли, вдалося добути мішковиння, але не знаємо, як вам передати. На заводі кравця немає, може, знайдеться в таборі…» Або щось подібне. Товариші зрозуміють.

— Згода. Але якщо й повідомимо центрові про результати, нам теж не слід гаяти часу. Треба спробувати вибратися із «Ардельт-верке» із знімками. Треба тікати, Михайле.

Хлопчина-шофер, який давав поради в лазні, іноді мрійливо шепотів, сідаючи до Бунелика на нари:

— Ех, дядьку Василю, залити б у бак побільше пального, проломити ворота цього клятого заводу, повернути б радіатором на схід… Ой і газував би ж! По сто двадцять кілометрів витискав би, кулею летів би…

— І далеко б ти залетів? До першого ж шлагбаума.

Хлопець зітхав.

— В тому-то й біда…

Хоча Бунелик добре розумів безглуздість такого плану втечі, іноді й самому спадало на думку захопити грузовик, вихопитися за місто й витиснути з машини оті сто двадцять кілометрів на годину. А потім… Що буде потім, Бунелик чітко уявляв. Тихо лаючись, він відганяв настирливу думку, навіть не натякаючи про неї Кисельову.

Далеко, ой далеко була рідна земля, що ввижалася уві сні цвітінням садків, блакиттю неба. Як тяжко було дістатися до неї, пройти через ворожі села, міста, крізь вогонь фронтів і пронести здобуту таємницю. Мільйони перешкод віддаляли Бунелика та Кисельова від Радянської країни.

Настала весна 1943 року. Відповіді на записку, передану членам підпільного центру в Дурханцтабір, не було. Доводилося діяти самостійно. Бунелик та Кисельов усе частіше поверталися до думки про втечу.

В цехах «Ардельт-верке» працювало кілька поляків. Ще раніше чули від них Бунелик та Кисельов про то, що в польських лісах створюються бойові загони Гвардії Людової, яка розгортає збройну боротьбу проти фашистських окупантів. До лінії фронтів далеко, до польських партизанів значно ближче. Якби донести отой дорогоцінний пакунок; що лежить під вугіллям на заводському складі, до районів, де діють загони польських патріотів! Можливо, вони підтримують зв'язок з Червоного Армією, можливо, в поляків с радіостанції… Але безглуздо вирушати в дорогу наосліп, навіть коли б і пощастило втекти із заводу.

Зрідка на заводському подвір'ї з'являлася білява молода жінка. Іноді вона приносила робітникам-в'язням трохи сухарів, кілька сигарет або ще що-небудь. Поговір ішов, начебто вона з Білорусії. Раніше жінка також працювала на «Ардельт-верке». Якомусь чиновникові із заводської адміністрації знадобилася робітниця в домі. Жінку забрали до міста. Але охорона пропускала її на територію підприємства. Бунелик та Кисельов почали придивлятися до білоруски. Розпитали в жіночому бараці: про неї ніхто не міг сказати поганого слова.