Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Сержант посунувся, вивільняючи місце для нового сусіди. Той спершу поставив кошик під столик, обережно сів на краєчок полиці і поклик на коліна важкі вузлуваті руки. Одна нога в нього не згиналася — з холоші визирала дерев'янка.

Невдовзі до нас заглянула меткоока провідниця з ковдрою під пахвою, кинула невдоволений погляд на дерев'янку і, нічого не сказавши, забрала четвертий комплект постільних приналежностей, стукнула дверима. Невидимий мені прикордонник сказав:

— Сердита тітонька… Розташовуйтесь, папашо, а я — нагору…

— Нагору мені квиток велить, — подав голос наш новий супутник.

— Внизу вам зручніше буде.

Зіскочивши з койки, я вийшов з каюти. В коридорі було порожньо й тихо. Лише десь глибоко в трюмі ледь чутно двиготіли корабельні машини. Тільки одного пасажира побачив я біля розчиненого ілюмінатора, за яким гусла серпнева ніч. Білявий, невисокого зросту, в картатій безрукавці із застібками-блискавками на кишенях, він замріяно дивився кудись у далечінь і механічно розминав пальцями сигарету. Я креснув запальничкою.

— Данке шен! — мовив блондин у безрукавці.

Мимохідь глянувши на німця, я ще трохи побродив по носовому салону, а затим повернувся до каюти.

Чоловік на дерев'янці викладав із кошика помідори, огірки, різав складаним ножиком паляницю домашньої випічки.

— Вечеряти будемо, — підвів він голову при моїй появі. — Я жінці кажу: не треба, не на місяць їду, а вона, бачте, скільки їстівного припасу накинули… Підсувайтеся ближче, прикордонники.

Хлопці перезирнулися. Сержант подав знак своєму товаришеві. Широкоплечий, весь у веснянках єфрейтор із глибоким шрамом над бровою хутко витяг із речового мішка консерви й ковбасу. Я теж потягся до свого чемодана.

— Потрошку… — І в руках безногого з'явилася пляшка.

Прикордонники нерішуче поглянули на мене.

— Спасибі, але нам вживати спиртне… Статутом заборонено!

Та чоловік ніби й не чув цих слів. Розлив палючу рідину по склянках, мовчки чарконувся з кожним. Зблизька він виглядав не таким уже й старим. Трохи зім'ятий піджак акуратно заштопаний на ліктях, розстебнутий комір білої сорочки оголював засмаглі дужі груди. Кругла, острижена під «нулівку» голова притрушена сріблом.

— Значить, на побивку пливемо, прикордонники, — сказав він, і мені вчулося в його голосі ледь помітне хвилювання.

— На побивку, — всміхнувся сержант.

— Даруйте, служите на Західному?

— Так.

— Зрозуміло…

Деякий час усі в каюті, немов змовившись, дружно мовчали. За бортом чувся притамований хлюпіт води, за стінкою в сусідній каюті хтось розкотисто сміявся. Протяжно загудів зустрічний пароплав, промайнув за бортом букетом веселих вогнів.

Чоловік на дерев'янці, підклавши піджак під голову, ліг, заплющив очі. Але я бачив: він не спить, його вії дрібно тремтять. Рантом рвучко підвівся, витяг коробку «Прибою».

— Хлопці, як воно там служба на кордоні?

— Звичайна служба, — відповів сержант. — А що вас цікавить, папашо?

Безногий кинув на столик цигарки, уважно глянув на сержанта:

— У Раві-Руській не доводилося бувати?

— Чому ж ні, доводилося. А ви звідки ті місця знаєте?

Той не відповів. Здається, він хотів ще про щось запитати, але не запитав. Знову ліг і відвернувся до стіни.

В каюті стало тихо-тихо. Прикордонники почали роздягатися. Єфрейтор клацнув вимикачем: у фіолетових сутінках обличчя безногого здавалося ще темнішим. Він довго не спав, перевертався з боку на бік. І щось недоговорене лишилося між нами, неясний, наче передчуття, смуток оселився в каюті, незримо плив крізь ніч.

… Прокинувся я на світанку. Теплохід стояв. В ілюмінатор зазирало ясне сонце. Койка внизу напроти була порожня. Я вийшов із каюти. За бортом виднілися стрімкі тополі, дерев'яний дебаркадер. На пристані височіла гірка поштових мішків, стояли великі корзини з огірками. Вусатий дядько в тільнику та рудій, вицвілій мічманці відв'язував човна. По трапу з кошиком у руці, кульгаючи, сходив наш сусіда по каюті.

Від парокінної підводи, що стояла в затінку під тополями, назустріч безногому дибуляв маленький дідусь із батогом на плечі, а поряд бігла дівчинка років п'яти в солом'яному брилі і в червоній у білий горошок кофтині. Чоловік на дерев'янці підхопив дівчинку на руки — вона сміялась, обхопила його коричневу шию рученятами.

Та ось дерев'яний дебаркадер, натовп, підвода, високі тополі — все гойднулося і тихо попливло назад. Теплохід безшумно відчалив од пристані. Зненацька перед моїми очима майнула картата сорочка. Відштовхнувши мене, пасажир, якому я ввечері дан припалити цигарку від запальнички, припав до поручні», по відриваючи погляду від пристані.