Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

— Группенфюрер СС доктор Мельцер очолює відділ В-УІ.

— Доктор? Якими ж науками він захоплюється?

— Фізика.

— Он як! То з якого ж часу Кадіус працює на вас?

Білі брови німця вигнулися дугою, він заговорив з відвертим самовдоволенням.

— Давня історія. Наші підібрали до нього ключа ще в той час, як поляк почав мудрувати в інститутській лабораторії. Я чув, що справа вдалася легко. Кадіус та доктор Мельцер знали один одного, здається, вони разом вчилися в Берліні. Коли наш агент передав кілька донесень про дослідження Тронковського, Мельцер ними зацікавився, приїхав сюди, до вас, і зустрівся з Кадіусом. Відтоді у Берлін від професора регулярно надходили повідомлення про все, що стосується роботи студента-поляка.

— Ну, а ви?

— Після повернення Мельцера мені вручили документи на ім’я Буардьє і переправили через кордон із завданням наглядати за Кадіусом…

Німець немов захлинувся і замовк, свинцеві очі спалахнули радістю, вона промайнула в них за якусь частку секунди, і відразу ж видовжене обличчя знову набуло виразу слухняної покірності. Та Галей це помітив і відчув — німець щось бачив за його спиною, те, чого не бачив сам Галей. Тої ж миті ззаду пролунало владно-спокійне:

— Що тут відбувається?

Галей метнув тривожний погляд через плече. На порозі стояв лейтенант Дап’ю. Тримаючи руки в кишенях штанів гольф, він нечутно ступив у кімнату. За ним у двері прослизнув професор Кадіус, блідий як мрець, весь наче зів’ялий.

Галею відлягло від серця. Поява Дап’ю звільнила його від гарячкових пошуків відповіді на запитання: що робити далі? Він з полегшенням підвівся із стільця, ступив навстріч Дап’ю і зненацька подумав, що зовсім недавно, ніби уві сні, чи що, йому десь вчувся лейтенантів голос, де саме — не встиг пригадати. Обличчя Дап’ю перекосилося, хлоп’ячі риси з нього неначе змило, натомість з’явився вираз холодної жорстокості. Його руки блискавично висмикнулися із кишень. Удар у сонячне сплетіння жбурнув Галея на підлогу. Падаючи, він бачив, як Беккер шулікою кинувся на нього, і гострий біль у заломленій руці обпік мозок, віддався у пальцях — їх ламали, видираючи пістолет. Обличчя лейтенанта Дап’ю ще раз виникло з туману запаморочення, новий спалах болю скорчив Галея, він задихнувся, йому здалося, що на тім’я звалилася стеля.

Мабуть, він лежав непритомний кілька хвилин. Коли відступила червона імла і мозок прояснів, Галей розплющив очі, вгледів біля обличчя два грубих черевики. Над ним розмовляли по-німецьки.

— Скажіть спасибі, Беккере, що після телефонної розмови з ним у мене виникла підозра… Я подам на вас рапорт. Як ви могли допустити, щоб він скористався з нашого пароля?

— Гер Штуленц, вислухайте мене, я поясню…

Владний баритон обірвав Беккера.

— Не треба пояснень! Ви ледве не провалили всю справу. Про це ми ще поговоримо. Де поляк?

Поспішно й догідливо подав голос Кадіус:

— Нагорі, гер Штуленц, в лабораторії.

— А та ваша… мадемуазель? О, ти вже очуняв! — носок черевика копирснув Галея під ребра. — Вставай, приятелю, досить відлежуватися на чужих килимах!

Галей скреготнув зубами, спльовуючи кров, повільно звівся на ноги, аж тепер зрозумівши, кому належав цей баритон та де він уже чув його сьогодні. Карі очі Дап’ю насмішкувато зиркали на Галея. Осторонь по-солдатськи виструнчився Беккер. Під стіною в кріслі скулився Кадіус, увібгав голову в плечі, дивився не кліпаючи на Галея, ніби вперше його бачив.

«Лейтенант Дап’ю» тикнув Галея кулаком у підборіддя, промовив буденно, без злості:

— Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею. Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто пізно!

— Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на кутні. — Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо зірвався з місця.

— Облиште його, Беккере, ще встигнете, — зупинив «садівника» Штуленц. — Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.

— Слухаю!

Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим виляском пострілів.