Анатолій Стась - Вулиця Червоних Троянд

Сержант жбурнув недокурок у вікно кабіни. Пильніше почав вдивлятися вперед.

Сутеніло. Навколо залягав туман, хитався біля скель, наповзав на дорогу. І скелі, і дерева під ними, здавалося, повисли в синюватому вечірньому повітрі, підняті чиєюсь дужою рукою.

Машина залишила позаду дерев’яний місток, перекинутий через гірський ручай, посвічуючи фарами, пірнула у вузький коридор-ущелину. Дві розпливчасті нечіткі постаті виникли спереду несподівано. По одягу сержант упізнав військових. Один, з автоматом на грудях, стояв на середині шосе, широко розставивши ноги; другий, високий, у довгій плащ-палатці та в офіцерському кашкеті, махав рукою.

«От і супутників зустрів. Веселіше буде».

Не заглушаючи мотора, сержант відхилив дверцята кабіни. Офіцер ступив чоботом на підніжку. Сержант розгледів широке засмагле обличчя, з-під козирка кашкета темніли глибоко запалі очі.

— До Верхокуття підкинеш, приятелю?

Солдат у ватянці, з автоматом мовчки стояв осторонь, крутив цигарку. Одяг на обох був мокрий від роси, заляпаний глиною, на чоботях налипли шматки грязюки та гниле листя. Випадкові стрічні пройшли, видно, не один кілометр, на їхніх неголених обличчях лежала втома.

Водій з готовністю посунувся.

— До Верхокуття можна. Сідайте. Зашелестіла плащ-палатка, офіцер важко опустився на сидіння. Солдат примостився скраю, поставив автомат між колінами.

Їхали мовчки. Сержант зрідка поглядав на пасажирів, чекаючи, доки хтось із них заговорить, але ті сиділи мовчки, не звертаючи уваги на водія, ніби його і не було поруч у кабіні. Офіцер дрімав, втягнувши голову в плечі. Його кашкет з червоною околичкою піхотинця похитувався, коли машину гойдало на вибоїнах. Другий пасажир теж затих у кутку кабіни.

Відчувши, що пасажири не мають наміру починати розмову, сержант ображено стулив губи, підкреслено уважно став стежити за білою смужкою світла, що бігла спереду машини. Поступово він знову повернувся до своїх думок…

Грубий дотик важкої руки повернув водія до дійсності. Не дивлячись на нього, офіцер сказав:

— Зупини.

— Що? — здивувався сержант. — До Верхокуття ще…

— Зупиняй машину, кажуть тобі! — в голосі пасажира вчулася злість.

Він різко всім тілом повернувся до водія. Плащ-палатка на його грудях розкрилася. Під нею сержант побачив заяложену сіро-зелену куртку і незвичну трикутну чорну кобуру на животі. З-за спини офіцера солдат ткнув водія дулом автомата в бік.

— Гальмуй, собако! Ну-у-у!

Ще не усвідомлюючи як слід усього, що діється, але якимось внутрішнім відчуттям зрозумівши небезпеку, водій рвонув машину вперед. В ту ж мить тверді пальці стиснули шию, наче кліщами. Важкий удар в груди відкинув сержанта назад, на спинку сидіння, голова стукнулась об металеву стінку кабіни. Перед очима попливли рожеві кола. Машина втратила управління, смикнулась убік.

Перехилившись через офіцера, навалюючись на його коліна, солдат перехопив баранку, крутнув щосили. «Студебекер», ледве не врізавшись у дерево, чиркнув бортом стовбур ялини, вихопився на шосе і став. Мотор захлинувся. Солдат швидко вистрибнув з машини, клацнув запобіжником автомата.

Не розчіплюючи твердих кістлявих пальців, чоловік у плащ-палатці озвіріло стискав шию водія, лаючись крізь зуби, тяг його обм’якле тіло. Сержант відчував, що втрачає сили, тикав кулаком у схилене до нього перекошене люттю обличчя. В тісній кабіні чулося хрипке дихання і стукіт важких чобіт об метал. Раптом офіцер завив по-звірячому, смикнув до себе ліву руку: зуби сержанта вп’ялись йому в кисть. Напасник зойкнув, конвульсивно хапнув ротом повітря і вивалився з кабіни вниз головою на брук, — випроставшись, сержант вдарив його ногою в живіт.

Ламаючи на пальцях нігті, водій гарячково смикнув догори тепле шкіряне сидіння, просунув під нього руку, намацав приклад карабіна, рвонув затвор.

Послати патрон він не встиг. Гарячий спалах пострілу війнув у вічі. Скелі збоку захиталися, полетіли шкереберть.

— Готовий! — перекинувши автомат у ліву руку, солдат відступив на крок від кабіни, повернувся до напарника.

Той сидів під колесом, зігнувшись і притискуючи до живота руки.

— Вставай, ти… нікчемо! Тобі борошном гендлювати, а не… Бери його, тягни он туди, в кущі. Хутко!

Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.