Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Тут всюди можна, однак, думаю, нам варто піймати таксувку та їхати на вокзал. Там пристойний бар і по радіо нагадують час, коли відходить ваш поїзд.

— Чим ви мені подобаєтесь, Іване, так це здоровим глуздом. — Лебедь підняв руку, зупиняючи таксі. Чекати довелось недовго. Вже сидячи в машині, запитав: — А звідки у вас та інформація, отче?

— Яка саме?

— Ну, про акцію возвеличення Бандери?

— Джерела різні, й саме це насторожує… От, скажімо, пан Заграва… Випадком зустрілись. Я, щоправда, задля годиться спитав, що доброго останнім часом написалося, а він похитав головою та й каже: читайте під іменем «Федір Крайніченко». Це що, нове ваше псевдо, питаю. Ні, каже, справжнє прізвище людини, про яку скоро говоритиме світ.

— Хто такий? Крайніченко? Вперше чую…

— Я теж не чув, а це вже довелося поцікавитись. Хоча ваш любий генерал Керк і тримає його за сімома замками, однак…

— Облиште в спокої Керка.

— Я до того, що…

— Слухайте, отче… Чого ви хочете від шефа розвідки? Щоб він не мав від нас таємниць? То його фахові справи…

— Я застерігаю вас… Ми з вами пішаки на його шахівниці. Зрештою, я не збираюсь забивати клинка у ваші з ним стосунки. Все те мені було б байдуже, коли б не ті кляті факти. А їх конем не об'їдеш…

— Ближче до діла, Іване. Хто він, той Крайніченко?

— Майор Радянської Армії.

— Он воно як…

— Родом із Києва. Закінчив університет. До війни вчителював, викладав історію. Потім фронт, полон, Дахау… У Керка з сорок п'ятого. Пан Кислицький знав його батька. Каже, що той загинув у ДПУ [5] ДПУ — Державне політичне управління (1922–1924), колишній Народний Комісаріат Внутрішніх Справ (НКВС) — одне з виконавчо-адміністративних відомств (міністерств) уряду СРСР союзно-республіканського підпорядкування. Створений 7 листопада 1917 р.; 19 березня 1946 р. перейменований на Міністерство внутрішніх справ СРСР. …

— На цьому вони його й…

— Та ні. Заграва твердить, що Крайніченко…

— Терміні, сеньйоре, — кинув через плече водій і зупинив таксі перед довгастою, білостінною спорудою з скла та бетону.

— Приїхали, — мовив Лебедь і поклав на коліно водієві сотню лір. Той, схопивши банкнот, вислизнув із машини й прочинив перед пасажирами дверцята. — Грація, сеньйоре… Грація…

Через кілька хвилин Лебедь та Гриньох уже сиділи в затишному барі вокзалу й, потягуючи через соломинку прохолодний аперитив, вели розмову далі.

— Так що твердить пан Заграва?

— Він мав із ним лиш одну зустріч, але чомусь переконаний, що то розумний, добре освічений чоловік, а головне — сповідує не нашу віру.

— Не дивно, вони там усі атеїсти.

— Я не про те…

— Гадаю, отче, то не наш клопіт… Ви мені от що скажіть. У чому полягає суть акції возвеличення Бандери й яка в ній роль відводиться Крайніченкові?

— Якщо Заграва сказав правду, то Керк настановив свою людину керівником підпільної друкарні.

— Чому підпільної? Адже Федір Крайніченко — то справжнє прізвище майора.

— Так, справжнє… Нещодавно він оселився під власним ім'ям у «Сен-Готарді».

— Це в Рябчука? Ну що ж… При потребі через Дайна ми можемо довідатися про цього майора більше, ніж знає Заграва. Але це так, до слова. Я слухаю вас, отче…

— Добре, що ви маєте змогу подоїти Дайна — Рябчука, бо я до того, що вже сказав, можу додати мало… Знаю, що на Ляймі, у флігелі колишньої лікарні для божевільних, обладнано друкарню, і досить потужну. Книжка, про яку вгадував Заграва, друкувалася там. Передбачається пропустити через ту друкарню все з того, що вже написано проти совітів, а головне — з того, що пишуть зараз на замовлення Стецька його писаки. Десь найближчим часом там мають скликати всіх, хто ще тримає в руках перо.

— То незле, нехай пишуть…

— Воно так, то все корисно для ідеї, та, як не дивно, може зашкодити нам з вами.

— Не розумію, в який спосіб?

— Більше зараз сказати нічого не можу, бо не знаю.

— То що ж вас бентежить?

— Передчуття… Щось смокче під ребром… Заграва сказав, що про того майора скоро заговорить світ. А коли будуть говорити про нього, то нас з вами не згадуватимуть. То все піде на карб Бандері, Стецькові, то все буде піднімати їх. А тут іще Керк, за руки тримає так, ніби ті бандерівці його брати рідні… От воно все разом і… смокче.

— Маєте рацію, хоча… Але ні, до всього цього треба поставитися вельми уважно. Не спускайте з них очей, Іване, а коли що, то можна ту їхню друкарню й за димом пустити. Звичайно, не власними руками, а так, щоб і комар носа не підточив. Нехай думають, що то якісь гетьманці або мельниківці… В таких делікатних справах нам не завадить повчитись у монсеньйора Оттавіані. Ви мене зрозуміли? Кажу так, щоб знали, як вам повестися, коли раптом стане потреба, а мене поруч не буде… О, здається, це вже нас запрошують. Експрес Рим — Мюнхен… Відходить за кілька хвилин. Я не помилився, перепрошую?