Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Гарно співає?

Андрій здригнувся, наче хто вдарив його каменем межи плечі. За спиною стояв провідник.

— Гарно… — тільки й спромігся прошепотіти у відповідь.

Ще якусь хвилину мовчки слухали пісню, потім провідник сказав:

— Мене за ню пан шандар [11] Пан «шандар» — перекручене «жандарм» за часів панування Автро-Угорської імперії. канчуком відшмагав… Господи праведний, один ти всемогутній і всесильний, а ще пісня… Вона безсмертна, як земля і вода, як гори й небо, а ми… Ми з тобою, хлопче, — провідник поклав на плече Андрієві руку, — як оті хмари, пропливемо через життя і сліду не лишимо…

— Коли лишати лихий, то лучче ніякого…

Провідник здивовано звів догори брову, але сказав інше, не те, що подумав.

— Ну, погомоніли, подихали, й досить. Давай у бункер, а то нам ця лірика ще боком вилізе… Ач, як високо зайшла. Одна, не боїться… А ще зовсім недавно з хати й носа боялись вистромити.

У бункері смерділо, хоч святих винось. Густо тхнуло потом і ще ніби якимось падлом. Від того запаху аж кисло в роті. Андрій переміг нудоту, заліз у спальний мішок. «Щось дуже лагідний зі мною пан провідник? Не посварив, не спитав, не поцікавився навіть, чого це я з бункера виліз… Та, мабуть, ще спитає… А зараз треба примусити себе заснути, бо таки даються взнаки безсонні ночі останнього тижня». Йому снилися гнилиці, що рясно вродили на дичці за батьковим садом, і Марта… Вона збирала грушки у кошик і тихо співала: «Козаче-соболю, візьми мене з собою…» «Вона ж не знає мови та, мабуть, і пісні такої ніколи не чула», — крізь сон подумав Андрій. Сон був коротким, виснажливим. Прокинувся з якоюсь затаєною тривогою в душі. Розплющив очі й ніяк не міг збагнути, де він. Поблизу хтось пошепки говорив, ніби лаявся. У закутку на підлозі чаділа гасова лампа. Руде світло жовтою глиною заляпало стелю і шматок стіни. В ньому чорними кажанами шугали чиїсь тіні.

— А я сказав, не чіпай!

— І чого ти все… не чіпай, не бери, не дихай. Що, вже й подивитися не можна?

— От шеф прокинеться, нехай сам і дивиться…

— А що як там золото? — сказав Мара.

— Тобі вже те золото скрізь ввижається. Перехрестися, бо ще з розуму зсунешся.

— Но, но… З сотником балакаєш, свиня, не забувай!

— Я про те пам'ятаю, а цинку не займай, поки не прокинеться. Отак…

Провідник неквапом виліз із спального мішка, почав взуватися. Шпинь поставив на стіл лампу, підкрутив гніт, щоб менше чаділа. Поруч з лампою Мара поставив цинкову коробку з-під набоїв.

— Де знайшли?

— Прибирали тут, — доповідав Грицько. — Закопували всякий непотріб, все, що миші не доїли. Копнули, і ось…

— Це добре, що прибрали, — натягаючи другого чобота, похвалив провідник. — І те добре, що в чужі справи носа не встромили.

Шпинь аж розчервонівся від задоволення.

— А тепер підіть подивіться, що там далі, в інших відсіках. Там ще їх має бути два. Приберіть і їх. У меншому розташується радист, а там ви обидва… Та прибирайте як слід, щоб чисто було…

— А хіба ми тут надовго? — запитав Андрій, висовуючи голову з спального мішка.

— Може, тиждень, а може, й більше доведеться пересидіти, поки нагорі трохи стихне… Зараз там чекісти по лісах нишпорять: сліду нашого шукають. Та хай шукають…

— А в ефір коли?

— Вам дали контрольні числа на зв'язок?

— Дали… — сів у мішку Андрій. Протер очі, потягнувся.

— Ото ними й скористаємось, коли прийде час… — сказав провідник, підсовуючи до себе коробку з-під набоїв.

— Але ж мені суворо наказували.

— Їм там легко наказувати. А тут кожен неправильний крок може коштувати голови. Тільки висунемося в ефір, одразу запеленгують. — А зараз ідіть, допоможіть прибрати помешкання і розгортайте рацію, перевірте, чи все там гаразд, бо впала вона на голий камінь…

Андрій підвівся, згорнув свій спальний мішок. Хотів щось спитати, але провідник так гостро зиркнув на нього, що запитувати не наважився.

— Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів…

— На тому й скінчимо нашу розмову.

«А пан провідник з норовом, не добереш, коли в нього який настрій. Одне ясно, про систему радіозв'язку йому дещо відомо…» Андрій пішов слідом за Шпинем і Марою. Вузенький, короткий коридор уперся в тамбур, з якого в різні боки розходилося двоє дверей. Менший відсік був схожий на одномісне купе в спальному вагоні. Столик під стіною, на ній на шматку картону хтось намалював чотирикутник вікна. Замість ліжка — м'яке сидіння з вантажної машини. Полиці. На них якісь поточені мишами папери, друкарська машинка.