Василь Сичевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Так… — зітхаючи, погодився Хорст. — Забув сказати тільки про рекет. Так, рекет, який, виявляється, існує й у так званих високих сферах економіки, фінансових колах, і навіть серед небожителів. Механізм один і той самий, що і у примітивних гангстерів.

— Господи, коли ти позбудешся свого дитячого ідеалізму! — підхопився Глевіц. — Ми — бізнесмени, принаймні хочемо ними стати, а для цього потрібно збагнути одну-єдину істину: бізнес для справжніх чоловіків! Так, він вимагає сили, енергії, кмітливості, рішучості, а інколи й жорстокості. Високі слова про патріотизм і милосердя поступаються тут словам жорстким, вагомим, точним. Ми з тобою взялися за справу, для нас незнайому, нам треба вчитися мистецтву комерції, вмінню виважувати кожен наш крок. Я пропоную: перше, подякувати нашому другові, генералові Керку, за неофіційну інформацію, яку він витис із цього жевжика Кебота; друге, запросити Єнсена Кебота сюди і повести з ним розмову так, щоб він зрозумів, а потім передав за океан, що молоді хазяї фірми «ХАМАГ» — люди гнучкі, розумні, свідомі моменту і не збираються проминути нагоди ввійти до корпорації на умовах, які будуть для них вигідні. Ти згоден?

Хорст мовчав.

— А ви, генерале, що ви порадите нам?

Керк вийняв з рота сигару, струсив у попільничку білий вінчик попелу й одверто глянув у очі Торнау.

— Я згоден з вашим компаньйоном, бароне. Його міркування заслуговують на увагу. З мого боку ви завжди матимете підтримку. В корпорації у мене є, скажімо так, друзі… Через цих людей я ближчим часом спробую довідатися, як ставляться до «ХАМАГ» у вищих колах корпорації. Таким чином, ми матимемо перевірену інформацію. А зараз цього хлопця треба запросити. Не варто настроювати його проти фірми. Малі коліщатка часом можуть наробити великої шкоди.

— То що, Хорсті? Я покличу його? Чи, може, ти ще не охолов?

— Роби як знаєш…

Хорст знову підвівся і відійшов до вікна. У шибці він бачив, як у нього за спиною перемигуються задоволені Гуго й Керк.

— Юто, містер Кебот біля вас? Запросіть його до кабінету!

Голос директора-розпорядника зміцнів, у ньому вчувалися переможні нотки.

Спочатку навіть не слова, а лише голос — дзвінкий, чистий, збуджений щирим хвилюванням, дівочий голос, невідомо як просочився у це вологе, затхле підземелля й остаточно розігнав сон. Андрій розплющив очі. Темрява, сморід, десь скрапує зі стелі вода, і кожна крапля відміряє малу частку секунди, частку твого власного життя. Скільки ще лишилося тих крапель? А десь на волі, наче у зовсім іншому житті, співає дівчина: «Верховино, світку ти наш! Гей, як у тебе тут мило!..»

Але що це? Урвалася пісня… Глибоким щемом береться серце і рветься з мороку геть. «Тікати… Тікати з цього льоху! Провідник пішов… А може, вийшов за нуждою і зараз повернеться?» Дослухався, тихо. Тільки хропуть оті двоє — Лис і Мара. «Гільзу з запискою провідник поклав до кишені. Він це бачив! Виходить, десь тут неподалік є поштовий сховок і за грипсом [9] Грипс — записка олівцем на вощеному папері, зазвичай скручена трубочкою, прошивалась ниткою, запечатувалась свічковим парафіном. Часто використовувалася як таємне послання центрального проводу ОУН-УПА. обов'язково прийдуть…»

Андрій ніби ненароком штовхнув ліктем Грицька. Той замугикав крізь сон, перевернувся на другий бік і знову захропів. Сотник теж спав наче мертвий. «А коли провідник навмисне все те влаштував, щоб перевірити, чи не чкурне хто з нас? Сам причаївся за кущем, і лишені, висунешся з ляди, він тебе зразу… Але вже хай буде що буде. Такої хвилини може більше й не трапитись…»

Уже не роздумуючи, виліз із спального мішка й навпомацки рушив до ляди. Ще крок, ще… Ось вона. Натиснув тім'ям — подалась угору. Сонце різонуло по очах. Залящав у вухах пташиний переспів. Війнуло прохолодою лісового ранку, поманило волею синього роздолля, що розляглося ген попід гуцульські Альпи, сиві верхи яких гордовито бовваніли над хмарами.

Висунувся з бункера по пояс і завмер, дослухаючись. Це було так несподівано. Не вірилось, але тут пісня жила, лилась десь наче згори, спадаючи до нього з верховіття. «Ой, немає краго, краю над ту Верховину…» Наступної миті побачив і ту, котра співала. Стояла, здавалося, поруч, на виступі стрімкої скелі за ізвором, як на свято вбрана, у киптарі [10] Киптар — (від рум. piept — груди), чоловіча і жіноча коротка хутряна безрукавка у західних українців, словаків, угорців, румунів, південних слов'ян. , хустка з плеча за вітром лине… А голос лягав широко по горах, забирає серце солодким болем… І здається Андрієві, що той голос довгі роки поневірянь і муки на чужині чувся йому, як голос рідної землі.