Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Нічого суттєвого. Вирішили от з Ніною Павлівною перевірити спортивну форму. Погода на диво лижна видалась. Травень, а тут бачиш, який сніг лежить… І повітря чисте, як у Підельбруссі, на Домбаї.

— Це точно, Іване Івановичу, — сказав Петро, гріючи над палаючою соляркою руки. — Схоже, як дві краплі води. Справжній Домбай. Дівчатка в біленьких сукнях, і маки на альпійському лузі, і біла шапка Ельбруса, і канатна дорога з лижниками. Все як у нас. З тією лише різницею, що це нам тільки сниться… А погодка наша просто люкс: дме норд — сипле сюди, дме вест — сипле назад, пересипає з пустого в порожнє.

Добриня відразу зрозумів, що не заради розмов про погоду придибали сюди Журавльови та ще й Семена дорогою прихопили, проте від запитань утримався. Хай Батя грає у свою дипломатію далі, йому видніше що до чого.

— Трупи знайшли? — раптом спитала Ніна Павлівна, і вся дипломатія скінчилася.

Добриня посміхнувся і, щоб якось приховати своє захоплення Ніночкою (так її в Баренцбурзі величала молодь), заходився струшувати з брів примерзлий до них сніг.

— Льотчики обидва тут, а от третього щось не видно, — відповів за Добрито Михеєв.

— Це що ж виходить? Чому не видно? — занервував Семен.

— Він що — утік, той третій? — Журавльов натиснув на слові «утік».

— Зачекай, — зараз усе з'ясуємо, — заспокоїла чоловіка Ніна Павлівна.

— Дійсно, куди ж міг подітися той третій? Адже саме він нам і потрібний. Кажуть, у нього була дивна, схожа на чуму хвороба, небезпечна і сьогодні. Розумієш, Петре, його треба б найти.

— А може, він з того боку, під уламками? — знову встряв Володька.

Добриня кинув на нього здивованим оком.

— Містер Белч каже — повинен бути поруч. Він їх разом ховав. Ми копнули — нема.

— За час, що минув, і забути можна, кого з якого боку поклав, — хвилюючись надміру, як здалося Добрині, промовив Семен.

— Таке не забувається, — переконано сказав Журавльов.

— А може, його звір… Медвідь або песці, — висловив припущення Михеєв. Проте його слова залишили без уваги.

До них саме підходив Грем Хосуел. Стомлено посміхаючись, він встромив у сніг лопату і щось неголосно промовив. Зрозумів його лише Добриня.

— Він говорить, що коли третього нема під уламками літака, то його тут і взагалі нема.

— Це так, він під уламками. А де ж йому ще бути? І не сумнівайтесь, він там, — упевнено сказав Шульков.

— А чому, власне, під уламками? А втім, хвіст літака могло зрушити з місця вітром, обвалом, зрештою землетрусом… Треба зазирнути під літак. — Журавльов рішуче попрямував до залишків «бофорта». Добриня рушив за ним.

— Ми вже самі тут з Вовчиком кумекаємо, як його убік відсунути… Інакше під стабілізатор ніяк не підлізти.

Чоловіки довго топталися навкруг уламків, зазирали з усіх боків, пробували піднімати дюралевий хвіст, про щось радились.

Мабуть, це тривало б ще довго, коли б Ніна Павлівна раптом не спитала:

— А де ж це Людмила і цей містер?

— Он там, — показав рукою Михеєв. — На «сідло» піднімаються.

— Що їм там треба? — поцікавився Журавльов.

— Не знаю, містер Белч щось там пояснював Людмилі. — Добриня раптом ляснув себе по лобі. — Слухай, Вовчик, у тебе трос є?

— Є… — розгинаючись над відром із соляркою, промовив Михеєв.

— Тоді порядок. У мене ідея, — Петро посміхнувся Ніні Павлівні, вибачився перед рештою і пішов з Михеєвим до бульдозера.

— Слухай, начальнику, навіщо тобі тягати того хвоста? — подався за Добринею Семен. — Повір моєму досвідові, його з мерзлоти вік не вирвати.

— Звідки ти такий упевнений, дядечку? — спитав, роздивляючись Шулькова, Вовчик.

— Ну, сам подумай, — розгублено заморгав механік. — Якого біса хтось би став запихати його під уламки, коли навкруги стільки місця гуляє? Хочеш, поб'юсь з тобою об заклад. На пляшку…

— Щось не можу я тебе зрозуміти, Семене. То ти упевнений, що він під уламками, а то об заклад б'єшся, що його там немає. Може, ти перебрав зранку?

— А чого? Неділя нині… Шкода, не взяв з собою. Воно на морозі ох як підігріває зсередини!

— Та кинь ти його слухати! — крикнув, вибравшись на бульдозер, Володька Михеєв. — Лови трос! Ділом, старий, ділом треба перевіряти гіпотези. Ось зараз зачепимо, смикнемо раз-другий, і все проясниться.

Тим часом Журавльови вже рухались у бік «сідла». Там у пучку сонячного проміння, що не відомо як пробилося крізь густі хмари, було видно дві людські постаті. Лижі легко ковзали по неглибокому, пухнастому снігу, що покривав на схилі, яким ішли Журавльови, міцний льодовий наст. Хвилин за п'ятнадцять вони вже наздоганяли Людмилу і її супутника.