Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Тепер дещо прояснюється. А хто той джентльмен, якого вони підібрали в Норвегії?

— Про нього й мова. Він, виявляється, був хворий. Якась дивна хвороба… Я, правда, послав з ними Людмилу.

— І ти думаєш, вона тому хворому допоможе через тридцять років після його смерті?

— Зачекай з жартами. Вони підозрювали тоді, що в того Кребса холера, а може, чума. Могли, звичайно, помилитися… Лікаря ж з ними не було.

— Господи, які ви всі мужики… Тут спеціаліст потрібен, бактеріолог, епідеміолог. Коли там була чума, то її бацили небезпечні і через сто років, особливо у трупах. — Ніна Павлівна вийняла з ящика столу пачку «Біломора» і закурила. — А ти послав Людмилу і заспокоївся!

— А кого я пошлю? Що, в мене кожен другий спеціаліст по бактеріях а чи епідеміях? Добре, Людмила нагодилась. Все-таки людина з медичною освітою, до того ж комсорг.

Ніна Павлівна щось напружено обдумувала і Журавльов вирішив заповнити паузу:

— Я от теж згадую. Щось я читав у Василя Федорова про сенегальські полки.

— Вельми великий медичний авторитет твій Василь Федоров.

— От ти все іронізуєш, а це факт з життя. Розкопали могили, розумієш, і почалась епідемія. Поети, вони теж користуються достовірними фактами. Інколи…

— Питання ясне, їдемо!

— Куди?

— На плато, туди, куди пішла експедиція.

— Паром уже відійшов…

— На катері переправимось, а далі — на лижах…

— На лижах?

— А що? Чи ти забув, як на них ходять? — Ніна Павлівна енергійно заходилася скидати з себе халат.

У двері постукали.

— Заходьте! — Ніна Павлівна вже одягала шубу.

На порозі кабінету зупинилась старша акушерка і гардеробниця.

— Що скоїлось?

— Та от… Увірвались двоє. Давай їм Дуню Бистрову. А в неї пологи. Я їм пояснюю, що вона от-от дитя народить, а вони не вірять, кричать, вимагають побачення. Всі вазони в коридорі обірвали, де яка квіточка…

— Букет, знацця, для Дуні, — підказала гардеробниця. Ніна Павлівна рішуче попрямувала до дверей.

— П'яні?

— Та ні, тверезі.

— Ніби не пахло, — знову вставила гардеробниця.

— Чого ж це їм так не терпиться? Хто вони? Звідки?

— Миколою його звати, — виступила наперед стара. — Та ви його знаєте. Це той, котрий вертольотчик.

— Вертопрах він, а не вертольотчик, — кинула Ніна Павлівна. — Ану ходімо, я йому зараз усе поясню, поганцеві!

— Та їх вже нема, побігли, — сказала акушерка.

— Подались до консульства Радянську владу шукати, щоб, знацця, записати молодих по закону. Щоб дитя батька і матір мало. — У старої гардеробниці від хвилювання почервоніли щоки.

— А Дуня як?

— То погоджується, то плаче. Хіба її зрозумієш… Хлопчик — картинка, а вона…

— Я тебе, Пашкіна, питаю, в якому стані породілля? А згодна вона на шлюб чи ні, хай самі розбираються.

— Я так думаю, Ніно Павлівно, — потупилась акушерка, — у Дуні саме час роди приймати.

— Так чого ж ми стоїмо? — Ніна Павлівна скинула шубу і поклала її на руки чоловікові. — З походом на Плащ доведеться трохи зачекати. Бачиш, яке тут діло. Пашкіна, за мною!

Години за дві, коли Журавльови вибрались на плато, сонце вже хилилось до горизонту, однак лише для того, щоб, уколовшись об зубці вершин на південному заході, знову підскочити в небо. Стояв сліпучий полярний день. Різало очі, по снігу плавали рожево-сині кола. Підйом забрав у Ніни Павлівни багато сил. Нагадувала про себе і висота — закладало вуха. Вона зупинилась, розстебнула шубу.

— Гарного хлопця народила Дуня Бистрова. Три вісімсот. Прикро…

— Чого тобі, Ніночко, прикро? — спитав, наздоганяючи дружину, Іван Іванович. Він стомився ще більше, ніж вона, і був радий бодай короткому відпочинку.

— Пара вони з Дунею, приємно на них дивитись. Молоді, радісні… У них радість, а в нас з тобою її нема. Час проходить, а ми все самі.

— Не ми в тому винуваті… Кому-кому, а тобі, лікареві, про це добре відомо. — Іван Іванович встромив у сніг палиці, зняв рукавицю і витер хустинкою спітніле, розчервоніле лице. — Сподіваюсь, мене ти в тому не звинувачуєш?

— Не зрозумів ти мене, Іванку… Я знаю, що винувата війна. Проте все частіше повертаюся до думки — як нам бути далі? — вона глянула на нього ледве не з мольбою. — Може, візьмемо з приюту дівчинку з бантами? Хай росте при нас.

— Я сам про це не раз думав, а все тобі сказати не наважувався. Однак, поки ти тут на Півночі, важко дітьми обзаводитись. Думаю, розпрощаємося із Шпіцбергеном, осядемо де-небудь в теплих краях тоді і… вирішимо це питання.