Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Патрік Белфур Белч був збуджений і, здавалося, не почував утоми. Ішов на лижах уміло, час від часу поглядаючи на компас, перевіряв, чи точно дотримуються азимута, і про щось жваво розповідав Людмилі. Свою оповідь доповнював виразними жестами. Поява Журавльових його не здивувала. Він не перервав свого оповідання, навпаки, вклонившись Ніні Павлівні, з якою до того не був знайомий, вів далі ще з більшим запалом і натхненням…

Не звертаючи уваги на Патріка, який усе ще стояв на вершині скелі, об яку годину тому розбився «бофорт», здичавілі, голодні, люті пси кинулись до уламків літака і заходилися шматувати тіло Бена. Патрік вистрелив і промахнувся. Собаки здивовано витріщились на нього. Тоді він прицілився і всадив кулю в здоровенного пса зі скаженими від голоду очима. Пес завертівся дзигою і відскочив метрів на десяті, убік, решта кинулись хто куди. Патрік розстріляв їм услід усю обойму з висоти каменя, на якому він зараз стояв, було видно, як за сигналом ватажка собаки зібрались навкруг підстреленого, налетіли на нього і розірвали на клоччя. Хлопця охопив жах. Поглянув на свій розряджений пістолет, кожух якого утримувала чека порожньої обойми, і зрозумів: треба швидше пробиратися до «бофорта» і запастись патронами, інакше ці люті тварюки накинуться і на нього.

Коробки з патронами йому знайти не пощастило, проте пістолет Бена і парабелум Кребса добути було неважко. Ця зброя виявилась до речі. Розправившись, з підстреленим, собаки зайняли позицію на високому камені і уважно стежили звідти за кожним рухом людини, Вони не наважувались наступати на неї, не наближались і не віддалялись. Просто сиділи і чекали. Певне, відчували, що людина не зможе довго відсиджуватись у розбитому літаку, вона повинна буде з нього вийти.

Минула година-друга — пси не рухались з місця. Не з'являлись і люди, на яких Патрік все ще сподівався. Він дивився на здичавілих собак, і раптом його вразила проста і до моторошності ясна думка: людей на острові нема вже давно! Можливо, з минулого літа, а можливо, й з початку війни. Патрік підозрював, що так воно і є, але намагався не думати, і, доки в ньому теплилась надія, це йому вдавалось. Коли ж до його свідомості дійшла думка про повну безнадійність становища, в якому він опинився, його кинуло в жар, а потім у холод. Моторошне оціпеніння заволоділо ним. Йому здалося навіть, що він уже мертвий, — таким безвихідним і безнадійним ввижалось найближче майбутнє.

Треба було щось робити. Сидіти далі в розбитому літаку безглуздо, а вийти з нього боязко. Патрік втомився, його морозило, боляче смикало поранено плече і в той же час смертельно хотілося спати. Йому хотілося й їсти, а ці звірюки вирішили тримати «бофорт» в облозі, доки він не помре від рани, голоду чи втоми. Тоді вони розірвуть і його. Коли Патрік спробував уявити собі цю картину, під шоломом у нього заворушилось волосся.

Затулив обличчя руками, до болю стиснув пальцями скроні і відчув, як з глибини душі, з найглибшого її дна піднімається в ньому злість. Схопив парабелум, добре прицілився у ватажка, що сидів на високому камені, і натиснув на курок. Пес підскочив вгору і повалився мертвий на камінь. Третього пса поклав, коли той кинувся навтьоки. Куля, певне, уп'ялася йому в шию, бо, смикнувши головою, той клубком скотився з кам'яної брили і замовк навіки. Парабелум діставав куди далі, ніж його англійський «уеблі».

Четвертий відбіг на безпечну відстань і після того, як Патрік пустив йому вслід ще дві кулі, передбачливо сховався за горбом. Він був там, він не втік. Розгрібаючи сніг, копаючи шматком дюралю могилу, Патрік весь час відчував на собі його уважний погляд. Це примушувало копати якомога глибше, вгризаючись у злежаний сніг до вічної мерзлоти. Інакше цей звір добереться до трупів І залишить від них одні кістки.

А втім, яка різниця, з'їдять цих хлопців черви а чи поласує їх тілами голодний пес? їм все одно. Їм до того нема ніякого діла… А тобі?… Поки ти людина, а не скотина, тобі не має бути байдуже. Не може бути, не повинно!… Патрік взявся до справи ще з більшим жаром. Працюючи, розчервонівся, і відчув наплив нових сил, про наявність яких у змученому тілі вже й не підозрював. «Хай одна права здатна тримати зброю і цей дюралевий совок, — говорив він сам собі. — Цього досить, щоб боротися за життя. Можливо, не на цьому острові, а де-небудь поруч, на сусідніх островах архіпелагу, є люди». Ще з лекцій шкільного вчителя географії Патрік пам'ятав про те, що Шпіцберген — архіпелаг, на островах якого розвинений пушний і рибний промисел, є багаті вугільні поклади. Все це належить Норвегії. Із сказаного Біллом Уолтінгом запам'ятав: в Свеа є казарми, радіостанція і що якість будівлі. «Ні, Білл не говорив про будівлі і казарми. Це ти вигадав сам. Він сказав. лише про радіостанцію. Не вчись брехати самому собі!.. Так можна докотитись і до галюцинацій, друже мій. А ти на таке не маєш права. Ти повинен жити!»