Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Однак поїхати до Росії виявилось не простою справою. Тобто можна було піти протоптаною стежкою до нейтральної Швеції і, повторивши шлях батька, перебратися через Фінляндію до Білорусії, а там і до Полоцька, проте щось стримувало Сома від цього кроку. Причин було багато, і ось одна з них. Якось заглянув до них у «Савраску» тертий папок, показав листи від батька, де той вихваляв Гітлера і його повий порядок (виявилось, що від батька до Сема доходили не всі листи), і сказав: «Цього, дружок, досить, щоб за законом воєнного часу посадити тебе за грати. Та я не викажу тебе англійцям, якщо, звичайно, ти будеш працювати на нас, німців. Не хвилюйся, нам від тебе нічого не потрібно, сиди собі тихо, чекай, коли до тебе прийдуть…» Прийшли. Довго чекати не довелося. Прийшли і сказали: «Ти маєш втертись у довір'я до когось із тих, хто збирається на Шпіцберген з експедицією Свердрюпа». Сом зазнайомився з цим одноногим Альвінгом (тоді він що ходив на двох), влаштувався на корабель радистом. «Молодець! Тепер, коли кораблі експедиції допливуть до Шпицбергена, виставиш радіомаяк для наших бомбардувальників. Так «Ісберн» і «Селіс» пішли на дно на траверзі Баренцбурга, добре ще, що самому Семові пощастило вибратись на берег. А от батько не зміг, не поталанило старому…

Звістка про Сталінградський розгром армій фельдмаршала Паулюса застала Сема ще в Лондоні, А за кілька днів перед відплиттям прийшло повідомлення про загибель батька. Десь у лісі під Полоцьком наздогнала його партизанська куля. Читаючи листа, Сем плакав. Сльози його були щирими. Тоді заприсягнувся, що все життя мститиме за свого старого. Чи любив він батька? Зараз йому здається — ні, а тоді… Ох, як важко було розлучатися з мріями про безтурботне життя, яке, як здавалося Семові, чекало на нього в родовому маєтку. Більше сподіватись було ні на що, і ні на кого. Тітка на той час уже остаточно загнала свого «Савраску». «Ех, друзяко, жене тебе життя, як перекотиполе, і де зупинить, куди занесе? Чи не пора тобі спробувати вирватись з його пазурів, пошукати затишну гавань і пожити, як розумні живуть, без турбот, у тихому достатку?..»

— Ви хочете розбагатіти? — почув Сем голос полоненого офіцера. — Я питаю вас, хочете бути багатим? Хочете до кінця життя забути про злидні? Купити віллу де-небудь на Гаваях чи на Майорці і жити для свого задоволення? Хочете?

— А хто того не хоче?

— Я готовий поділитися з вами…

— Чим?..

— Гонораром.

— Про що ви говорите? Який гонорар?

— Та ви що, глухий? Я ж вам весь час говорю про це!

— Пробачте, я трохи замріявся…

— Тоді доведеться повторити. Я говорив, що лише тепер для мене відкрилась можливість зірвати куш з банка, який мотає доля.

— Щось дуже туманію, пане обер-лейтенант.

— Добре, скажу ясніше. Я маю відомості про надпотужну німецьку зброю, за які, коли ми виявимось не простаками, нам відвалять немалі гроші. Сотні тисяч, а може, і мільйони.

— Хто?

— Купець на такий товар завжди знайдеться. Ну, хоч би американці. Їм доведеться воювати з більшовиками, ну і…

— Відомості з нами?

— О, ні! Я не такий дурень… Вони заховані в надійному місці. Якщо ви відкриєте замок і допоможете мені вийти, ми візьмемо їх з тайника і підемо до покупців, тоді можете розраховувати на третину гонорару.

— Ви пропонуєте мені зраду.

— Я пропоную величезні гроші тільки за те, що повернеш у замку ключ, — напирав, переходячи на ти, Шлезінгер, — за те, що випустиш мене з цієї ями. Не бійся, я все обміркував. Ми зникнемо звідсіля тихо. Поки нема нікого. Адже загін ще не повернувся?

— Ні.

— Тоді не треба гаяти час… На нас чекає неблизька дорога. Розумієш, про що я говорю?

— Розумію, — тихо відповів Сем. У нього голова йшла обертом.

«Як бути? — гарячково міркував він. — А коли дійсно все, що говорить цей обер-лейтенант, правда? Коли доля саме зараз і мені дає можливість узяти свій шанс, про який мріялось чи не все життя? Та, чорт забирай, цей дядечко може і наплести сім мішків вовни і всі неповні. Може, просто обдурити. Випустиш його, а він порішить тебе і ноги в руки. А не порішить він, то ці з загону голову одірвуть. От задача! Те, що цей обер-лейтенант не чистий німець, — це факт. Та чорт з ним, хто б він не був… Важливо те, що він, мабуть, таки володіє цими відомостями і за них можна мати неабияку грошву!.. Ну, добре, виконаю я свій обов'язок перед цими патріотами з Мілорга. А що буду мати? Поплетуть мене по плечах, назовуть славним хлопцем 1 дадуть фунт прованської олії, що дорівнює, як казав старий Серж, дулі з маком. Чому я маю бути чесним? Перед ким? Перед норвежцями? Хто вони мені? Цей теж не родич, але ж… Одначе треба ще і ще раз усе виважити. Ще маю час. Загін повернеться не скоро. Змінити мене нема кому… Ті, Рюгос і другий, що привели його, хропуть, як перед страшним судом, на всю гауптвахту чути. В медпункті тихо, пригасили світло. Теж, мабуть, сплять. І одноногий угомонився. Загалом обставини щонайсприятливіші…»