Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ким ви були до війни? — запитав Сем.

Слова бранця якось дивно хвилювали, а темінь гауптвахти допомагала майже реально побачити вулиці Лондона, будинки, сквери, знайомі йому з дитинства. Все це десь з глибини народжувало тугу за іншим життям, без постійного страху бути викритим. До всього іншого гріло і те, що цей загадковий німець, так закохано розповідаючи про англійську столицю, робив причетним до її краси і його, Семена Іванова, чи то Сема Джонсона, не дивлячись на те, що він ніколи не був корінним її мешканцем.

— То хто ж ви — німець чи англієць?

— Я людина, в жилах якої тече і та, і друга кров. У дитинстві я довго жив у Лондоні, в сім'ї моєї бабуні по материнській лінії, з того часу і закоханий у Лондон.

— І тому посипаєте на нього літаки-снаряди?

— Я не маю до того ніякого відношення. Я тільки обер-лейтенант… Якби це було в моїй владі, я зробив би Лондон містом-музеєм.

— Я десь читав, сказав вартовий, не звертаючи уваги на пафос, з яким Шлезінгер промовив останні слова, — що Лондон можна назвати гарним містом лише в тому розумінні, в якім може бути прекрасним лице старого на портреті Рембрандта.

— Бачу, ви людина тонкого смаку, — підлестився до вартового обер-лейтенант. — Хто ви?

— Недовчений декоратор, чи коли вам так більше сподобається, театральний маляр.

— Ви навчались живопису?

— Тільки мріяв про це. Півтора року розтирав фарби в майстерні вар'єте «Равлик». Я малював непогано, проте хазяїн узяв англійця, а мене виставив за двері. Тоді мені було чотирнадцяті, і я ще не знав, ким може стати в Лондоні син російського емігранта без коштів. Ні, Лондон тут не винен, хоч я й не бачив у цьому місті щастя.

— Де ви народились? В Росії?

— Ні, в Німеччині.

— Виходить, ми з вами…

— Ні, пане офіцер, ми з вами різного поля ягоди. Хоч ми, Іванови, — дворяни споконвічні… В дитинстві замість колискової мені співали: «Над сумрачным Доном пройдем эскадроном… Ведь нас призывает Россия сама. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина». Літав мій старик по фронтах спочатку світової, а потім громадянської війни. Заслужив у батюшки царя три «георгії», а від Юденича — іменну шаблю. Та краще б він вчасно продав свій маєток, як це зробили, хто розумніший був, і перевів гроші за кордон. З грошима бути патріотом набагато зручніше, ніж без них.

— Без грошей важко, це правда, — погодився Шлезінгер. — Ось я теж усе життя ганяюсь за удачею… Не буду критися, я не такий бідний, як ви, але над нами у Східній Пруссії нависла та ж сама загроза, що у свій час над вами, російськими дворянами. Так що думати про гроші саме час.

Сем слухав і не слухав цього балакучого обер-лейтенанта. Згадавши про батька, він перенісся думками у той передвоєнний час, коли емігрантські організації особливо були активізувались, вважаючи, що Гітлер відкриє їм шлях у Росію, яку у них відібрали більшовики. Два-три рази на рік виймали з чемоданів свої поїдені міллю мундири і, брязкаючи царськими орденами і медалями, йшли до клубу або збирались у «Саврасці», де виставляли один перед одним вишуканість манер, знання придворного етикету, розмови вели лиш про «отечество», лаяли на чім світ стоїть царицю, називаючи її не інакше як німецькою шлюхою, проклинали безвільного Ніколашку Романова і навіть чари вурдалака Гришки Распутіна, поливали добірною лайкою Корейського, Родзянка, Сухомлинова, Хвостова і що з добрий десяток діячів того часу, які, на їх думку, штовхнули Росію в обійми більшовиків.

З початком війни проти Радянської Росії батько Сема вирішив, що настав його час. Нічого не пояснюючи синові, він раптом зібрався і поїхав до Швеції. Тільки через півроку від нього почали приходити листи з Росії. Листи приходили не прямо (адже Англія була у стані війни з Гітлером), через підставних осіб, за якими стояли емігрантські центри нейтральних держав, природно, що всі вони вже служили гітлерівській машині. Батько писав, що співпрацює з окупаційною адміністрацією, посідає високий пост експерта польової жандармерії. Попервах усе це здавалось Семові дурною грою з тінями минулого, але коли батько написав, що веде переговори з німецькою владою про повернення прав на володіння родовим маєтком, «реставрація Росії» (про неї невгаваючи просторікували в «Саврасці») видалась йому справою вирішеною. Сем навіть думав про те, щоб і самому податися до Росії, котра малювалась йому тоді райськими кущами. Він ніколи її не бачив. Народився в Німеччині, ріс в Англії і про батьківщину, землю, де жили його предки, знав, чесно сказати, мало.