Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— А ми їх хитрістю, розумом візьмемо. — Люнд обняв Касяна за плечі. — Чи не так, товаришу Ян?

— Так точно, — відповів Калікін.

Люнд присів до карти.

— Де в нас Лонгір? Ось він… План операції буде такий. Розділимо загін на дві групи. Перша йде на Лонгір через Долину Гейзерів, там залишає поранених, трофеї і все, що не знадобиться в бою. Ця група досягає мети через двадцять годин. Це реально?

— Коли ніщо не завадить, — відповів Олаф.

— Треба продумати, передбачити все, що може завадити. Відповідальнішої справи у нас зараз нема. Друга група чисельністю не більше десяти чоловік, не завертаючи на базу, прямує в район, де розбився англійський бомбардувальник і з'ясовує, що там цікавить офіцера СД Шлезінгера. Бажано, щоб, роблячи гак до Баренцбурга, наші хлопці знали, що основне їх завдання — тільки розвідка і що, виконавши його, вони повинні іти на Лонгір і зберегти своїх людей для бою за базу і арсенал.

— Можуть не встигнути. Баренцбург це крюк, а човен Мюллера піде на Лонгірбюен лише після того, як забере на борт Шлезінгера… — міркував уголос Олаф.

— Відбери в ту десятку хлопців молодших, справжніх лижників. Хай одягнуть білі комбінезони, ті, що ми захопили у німців. Так їм буде зручніше вести розвідку. Вони встигнуть, коли будуть знати, де в той чи інший час перебуває підводний човен. У нас дві рації. Одну хай візьмуть вони.

— Рації дві, та обидва радисти поранені.

— Ролф Улл буде виходити на зв'язок з човном через кожні сорок п'ять хвилин. Друга рація буде корисною і без радиста. Хай вони в певний час слухають ефір на хвилі човна і будуть знати все. А головне, треба зв'язатися з човном і сповістити: на Свеа напав загін Опору, тобто ми з вами, і без успіху атакує залишений Мюллером гарнізон. Хай думають, що наш загін зав'яз тут надовго, а ми тим часом уже будемо на півдорозі до Лонгіра. Отримавши цю дезинформацію, так би мовити з перших рук, Мюллер вирішить: поспішати нікуди. Раз противник у Свеа, то в Лонгірі нікого нема і їх там чекає просто розвага і прогулянки. А ми будимо вже в Лонгірі і спитаємо з них за всі гріхи. Заперечень нема?

Кожний, хто слухав Уве Люнда, обдумував запропоновану ним операцію. Касяну план подобався. Він ще не знав, яку роботу доведеться виконувати йому, з якою групою йти, та вже сам факт, що треба буде битися з фріцами, як там на фронті, тішив його. Уявлення про те, що на острові загін пасивний, відсиджується, очікуючи поки закінчиться війна, змінились іншими, більш реальними.

— І все-таки було б здорово захопити цього підводного човна, — сказав Артур.

— Навіщо тобі човен? — роздратовано запитав Олаф.

— Мені особисто він не потрібний, але, уявіть, усі радіостанції світу в один прекрасний час передають: загін норвезьких патріотів на Свалбарді захопив німецького підводного човна! Сенсація!

— Ми тут не для сенсацій, хлопче. Нам треба зберегти загін. Війна ще не скінчилася, — зауважив Ролл Люнд.

Ад'ютант по-дитячому прикусив губу і відійшов убік.

— Не сумуй, Артуре, — підтримав його Людвіг Улл. — Може, ми ще й захопимо цього човна. В Лонгірі вони вилізуть на берег. Я їх знаю.

— Хто поведе десятку на Баренцбург? — спитав Олаф.

Уве Люнд обвів присутніх поглядом.

— Думаю, Улл. Він відпочив, відсидівся в підвалі. Набув досвіду. Другий раз у пастку не потрапить… Твоя думка, Людвіг?

— Я готовий, чіф. Коли виступати?

— Виступати будемо… — Люнд поглянув на годинник. — Начальник штабу, через скільки можемо виступати?

— Не раніше, як за чверть години. Треба приготувати волокуші для поранених і трофеїв. Деталі вирішимо дорогою. А зараз, фрекен Інгрід, ходімо зі мною, подивимось, що можна взяти з місцевого медпункту. У нас на базі біднувато.

— Ходімо, — з готовністю відповіла Інгрід і раптом згадала: — Я маю сказати вам, пане Люнд…

— Слухаю. Що ви хочете мені сказати? — Командир загону підійшов до неї. — Говоріть, тут усі свої…

— Я везла вам листи від Гіти Лундхолст.

— І де ж вони?

— Мені довелось їх… Коли німці вдерлися на човен, я опустила їх у воду. Пробачте.

— Ну, що ви, не варто так хвилюватися.

— Вона дуже вас… чекає, — Інгрід опустила голову і вийшла.

Начальник штабу попрямував за нею.

— Товаришу… — скипав і затнувся Касян. Він не знав, як йому звернутися до командира загону. — Мені конче необхідно зв’язатися з моїм командуванням.

— Не розумію. Яким командуванням?

— Йому треба зв'язатися з росіянами, — прийшов на допомогу Ролф. — Дорогою ми пробували, але не вийшло — у рації не вистачає потужності. Дозвольте оглянути тутешню радіостанцію. Для мого брата це дуже важливо. Інакше він змушений буде пливти у Мурманськ. Розумієте? Він солдат… Хвилю я знаю. Я вже виходив з ними на зв'язок.