Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Ви тільки там не панікуйте, — сказав у телефон Михеєву. — Я в кубрику, а вийти не можу. Двері заклинило. Попробуйте легенько поворушити баржу. Може, відпустить? За корму спочатку потягніть. Ти мене зрозумів, Вовчику?

— Зрозумів, Петре Степановичу, зрозумів. А як у тебе з повітрям?

— Поки що терплю. Давай, потихеньку тягни.

— Кормовий підтягуй! — закричав Михеєв, певне, у трубку другого телефона, що зв'язував його з мотористом бремсберга. — Що ж ти рвеш, дурило! Сказано потихеньку!

— Не хвилюйся, Володю… І не галасуй там, може, ще все обійдеться.

Тут Добриня відчув: баржа подалась кормою на берег. Кубрик повернуло так, що тепер уже підлогою стала стіна з ілюмінатором. Усе в кубрику прийшло в рух, і присмеркове світло, яке до того проникало в ілюмінатор, поступово загусло і перетворилось на темряву. Потім Петро відчув ніби поштовх. Його хитнуло. Баржа лежала на грунті паралельно берегу, притиснувшись до нього кілем.

— Петре Степановичу, Петре Степановичу? — почувся в шоломофоні голос Михеєва.

— Слухаю, — важко відповів Добриня.

— Ти там не лякайся. Ми «гармошку» тепер за ніс підтягнемо, а потім разом за ніс і за корму. Я весь час буду біля телефона. Коли що — не мовчи! Домовились?

— Йес, сер… Домовились!

Баржа ворухнулась і навіть крізь товщу води йому здалося, що він чує, як вона рипить. Потім її стало піднімати все вище до світла. Шар води над верхнім ілюмінатором помітно потоншав. У кубрику стало світліше. За півтораметровим шаром води вже проглядав блідий гривеник сонця. Далі воно стало схожим на апельсин, загорнутий у тонкий вощений напір. Підйом розвивався за планом і Петро вже повірив, що все обійдеться, але тут йому стало важко дихати. Спробував підтягти до себе шланг — не полегшало. Тоді сам підтягнувся по шлангу до дверей і побачив, що щілина у дверях катастрофічно зменшується. Залізне ребро дверей, що, вирівнюючись, ставало на своє місце у металевій коробці, затискало шланг, утруднюючи подачу повітря. «От якби засунути у цю щілину який-небудь ломик», — гарячково шукав виходу Добриня. Тут він згадав, що в руках у нього фляга. Не роздумуючи, засунув її пробкою в щілину. Двері схопили флягу неначе щелепами. Хоч шланг більше не стискався, дихати було нічим, — голова йшла обертом, перед очима плавали матові апельсини. Вони подвоювались, множились, міняли колір. Наче з небуття дістав свідомості голос Михеєва:

— Петре Степановичу, що з тобою? Чому мовчиш?

— Повітря, Вовчику… Повітря…

Добрині здавалось, що він кричить, але нагорі його майже не чули. З яскраво-оранжевих апельсини ставали жовтогарячими, потім золеними, синіми, чорними. Темнота густішала, все щільніше обступала Петра, погрожувала поглинути його раз і назавжди.

В кабінеті чергового надривався телефон. Трубку довго не знімали. Людмила вирішила, що лікар кудись вийшов і прочинили двері, але він, виявляється, був у кабінеті і вже йшов до столу, де отой її телефонний апарат.

— Слухаю!.. Що? Говоріть голосніше… Під водою задихнувся начальник порту Добриня? Як задихнувся?… Шланг передавило? Так, зрозумів. Зараз висилаємо бригаду «швидкої допомоги»!

Не тямлячи себе, Людмила вибігла у вестибюль, схопила з вішалки кожушок і, як стояла з непокритою головою, побігла в порт. Не хотіла вірити, що Петро загинув, що його більше нема. Таке не вкладалося в голові. Як це так? Сонце, море, небо, земля — все лишилося, як і було, а його нема?! Це несправедливо! Несправедливо і жорстоко!

Ще зі сходів побачила: підтягнута до берега «гармонь» спроквола поверталася. Стаючи кілем на мілководдя, піднімала догори зім'яту, понівечену надбудову палуби. Вода зливалась через борт, у щілини і дірки. Баржа ще не стала вертикально, а з берега, приставленою до борта сходнею, вже ліз Володька Михеєв. Видерся по обшивці, вчепився руками за борт, підтягнувся і, перескочивши через поручень, зник.

На пірсі Людмила підбігла до Митрича.

— Де він? Що з ним?

— Глухо, дочко… Раніше чутно було — наче дихав…

— Ой, що ж це таке? За що?! — скрикнула Людмила і закрила лице долонями. Митрич, як міг, пробував її заспокоїти, а в самого трусились руки.

— Це я, старий дурень, у всьому винен. Не мав права пускати його під воду. Адже він раніше ніколи не спускався, а я, правда, давно, в молодості… Та хіба він послухає.

… Вовчик удерся в кубрик, коли там було ще по коліна води. Вона з шумом хлинула у відкриті навстіж двері. Добриня лежав долілиць біля стіни. На ньому матрац, чемодан, чайник, табуретка та інший мотлох, що привалив його в момент, коли «гармонь» ставала кілем на грунт. Володька вхопив шланг і побіг по ньому пальцями, шукаючи місце розриву, але дірки ніде не було. Тільки в тому місці, де шланг перетискали двері, виявилась невелика прим'ятина. Михеєв повернув Добрито на спину і почав відгвинчувати передній ілюмінатор скафандра. За каламуттю запотілого скла проглядало лице Добрині. Здавалось, він мирно спав.