Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— О'кей, шеф! — награно весело відповів Грісс.

— А ти, Патріку, повідом на базу: пройшли Медвежий, йдемо на Шпіцберген.

— На Шпіцберген?! — перелякано запитав Патрін.

— Там спробуємо сісти і протриматись, поки прийде за нами якась посудина. Мабуть же, є десь поблизу наші кораблі, підводні човни… Зрештою, пришлють літак. Тепер ми для них виросли в ціні через цього Кребса, чи як його там…

Спокій і впевненість Вілла Уолтінга передавались поступово і Патріку. Тамуючи біль у пораненому плечі, він почав кодувати текст. Руки не слухались: ліва ледь-ледь притримувала лист кодового журналу, права чомусь погано справлялася з олівцем. Біль посилювався з кожним ударом серця, вогненними стрілами пронизуючи плече, але радист з останніх сил намагався не показати свого стану перед шеф-пілотом. Ні, він не мав наміру демонструвати перед Біллом свою мужність, проте знав, що у того зараз вистачає куди більш вагомих турбот.

— Білл! — знову ніби здалека долетів голос Грісса. — А на Шпіцбергені німці є?

— В штабі нам говорили, що на початку війни туди заходили їхні підводні човни, а зараз там радіостанція в Свеа. Та ми й самі не раз приймали звідти метеозведення. Чи не так, Патрік?

— Вони сповіщають погоду для своїх літаків, що баражирують вздовж норвезького узбережжя. Більше там у них нічого нема… «Вони вже вирішили летіти на Шпіцберген, без мене вирішили…»

— А де будемо сідати? — не міг заспокоїтись Грісс.

— Прилетимо — побачимо. Архіпелаг великий. Не обов'язково сідати в Свеа, спробуємо дотягти до Баренцбурга.

— А навігація в цих широтах вже почалася? — запитав Патрік.

— Тут Гольфстрім, малий, а він дозволяє плавати цілий рік. Чи тебе не вчили географії? — знову ласкаво посміхнувся шеф.

— Рибалки напевне зараз сюди не запливають, га, Білл? — спитав Грісс. — Ну, скажи. Ти ж усе знаєш.

— Та що це ви з ножем до горла! — раптом вибухнув Уолтінг. — Скоро про все самі знатимете, недовго лишилося.

Патрік не ризикував більше розпитувати, зарився у свої цифри, виписував їх на аркуші бортжурналу кривими стовпчиками, прислухаючись до того, як гупає у пораненому плечі кров. У ці хвилини він з насолодою повернувся б туди, до спокійних галявин дитинства, під надійний захист материнської любові, проте невблаганний час рухав його вперед, назустріч невідворотним подіям.

— Значить, на Шпіцберген, — промовив він уже спокійніше.

— На Шпіцберген, — підтвердив Уолтінг, вдивляючись у різнокольорові позначки на карті.

— Стійте!.. Стійте!.. Зупиніться!.. Туди не можна! Не можна…

Крик розірвав монотонний гуркіт моторів. Вони з Біллом одночасно подивилися на пасажира і побачили, що він стоїть на колінах і благально простягає до них руки.

— Туди не можна! Нам треба летіти в Лондон! Тільки в Лондон!

Білл потер перенісся і ніби знову заглибився у вивчення карти, заправленої під прозору стінку планшета. По паузі спокійно сказав:

— Ні на чому, містере Кребс, чи як там вас ще… Бензин закінчується. Тут ось ніяк не зміркую, де сісти на цьому чортовому Шпіцбергені. По всьому видно, доведеться тягти до Баренцбурга і сідати там на лід фіорда.

— Ні, ми маємо летіти в Лондон і тільки в Лондон! — тупо дивлячись на них, вимагав пасажир.

— Коли б не ви, шановний, ми б уже підлітали до бази, а через вас доведеться мерзнути на цьому проклятому острові.

— Далеко від Тіпперері, — підтримав шефа Патрік словами з модної пісеньки і навіть спробував посміхнутися. Проте наступної миті, коли він глянув на Кребса, посмішку ніби хто враз стер з його обличчя. Як і раніше, стоячи на колінах, той однією рукою уперся в косяк дверей, другою піднімав на них з Біллом пістолет.

— Я заставлю вас повернути до метрополії!

— Дуже шкодую, містере Кребс, але це неможливо. Ну, як вам пояснити, щоб ви зрозуміли: літак не примус, коли керосин кінчається, все! Труба! Підкачувати немає сенсу. Ми, правда, можемо повернути назад у Норвегію, 1 тоді, я так думаю, вам одірвуть голову німці; або летіти на схід до росіян, але це вам теж… Адже ви, з усього видно, розвідник і раптом опинитесь у Мурманську. Що про це скажуть в Лондоні, у штаб-квартирі Інтеллідженс сервіс? Ви розумієте, про що я…

Кребс, здавалося, не чув Білла. Вся його увага зосередилась на тому, щоб звестись на ноги. Чіпляючись за одвірок, він насилу підвівся. Лице його сіре від муки, очі налиті кров'ю, на щоках перекочуються уперті жовна.

— Повертайте до метрополії!

— Ви що, з глузду з'їхали? Я ж сказав, що це неможливо, — як міг спокійно заперечив Вілл.