Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Патрік почав працювати на ключі. Вілл деякий час дивився на пасажира, потім прихилився до одвірка і поволі опустив почервонілі повіки.

Адже відчував, печінкою чув, — почав він з несподіваною злістю. — Не можна було брати на борт цього… На «месерів» напоролися. Бензин спалили! А ось тепер… Тільки чуми нам бракувало.

Він поглянув на Патріка, але, мабуть, вигляд радиста не свідчив про те, що той має міцні нерви. Тому Уолтінг повернувся до нього, посміхнувся і раптом спитав:

— То що будемо робити, джентльмени?

Настало довге важке мовчання. Про що в цей час думали Білл і Бен, Патрік міг лише здогадуватись. Він натискав і натискав на ручку ключа, боячись одірватися од цього, ніби це був його єдиний порятунок. Що міг він, Патрік, відповісти на те запитання? Як завжди в хвилини граничного напруження, до голови лізли всілякі дурниці. Йому важко було дивитись на притихлого Кребса, не легше було відчувати, хай і добре приховане, збентеження Вілла Уолтінга.

Закінчивши передавати текст, відхилився на спинку крісла і заплющив очі. В ту ж мить, зовсім недоречно, побачив зелену галявинку в міському парку і себе — сидів біля матері на квітчастому килимку, які англійські леді середнього достатку беруть з собою на уїкенд. Чому саме ця картина дитинства кожного разу в хвилини небезпеки спалахувала в його пам'яті, Патрік пояснити не міг. Можливо, тому, що були в ній прихована сила спокою і дитяча впевненість у незборимій силі матері, здатній захистити його від усіх бід на землі. А може, тут спрацьовували захисні засоби мозку, котрий, не витримуючи надмірного перевантаження, сам собою переводив свідомість на видимі мислі про спокій.

— Що будемо робити, джентльмени?! — повторив своє запитання Уолтінг, цього разу ще з більшою вимогливістю.

— Може, почекаємо, що скаже лікар? — несміливо запропонував Патрік.

— Лікар? Лікар — це добре. Тільки чим він нам допоможе, коли на борту і аспірину нема? А ти чого відмовчуєшся, Бен?

Голос Бенджамена Грісса долинув неначе з того світу.

— Його треба спустити у бомбовий люк…

— Ну, а потім?

— А потім… Потім натиснути гашетку. Так! Скинути в море! І як можна швидше, поки ми всі ще не корчимось у передсмертній агонії, як він! Я знаю — це чума!.. Після Бомбею я її в обличчя знаю. Ви як хочете, а я не бажаю подихати!

Голос Бена надривався і скрипів у навушниках, наче бормашина, поки Біля не обірвав його коротким і рішучим окриком:

— Ну, досить сирості!

Патрік поглянув на Уолтінга і зрозумів: Білл не дозволить скинути цього Кребса в море. Йому чомусь стало легше на душі. Навіть небезпека, що невідступно висіла над ними, видалась не такою вже жахливою, як раніше. Смерті в очі він уже дивився. Зрештою, це не так уже й страшно. Жахливо помирати падлюкою, що рятує свою шкуру. А ще жити з тавром на совісті. «З них двох Білл, по всьому видно, міцніший», — зробив висновок Патрік, спостерігаючи, як спокійно той розстібає, а потім розгортає свій пілотський планшет.

— Найближча можлива для нас земля, — промовив шеф-пілот після того, як уважно роздивився карту, — біля сімдесят восьмої паралелі. Тринадцять градусів на схід від Грінвіча. — Білл Уолтінг надовго замислився, потім потер перенісся і додав: — Попереду — Ведмежий. На ньому ми не сядемо. А далі Шпіцберген. Вирішуйте, джентльмени.

В голові у Патріка замутилося, перед очима попливла якась сітка. Він спробував відігнати її, але вона раптом розірвалась і настала темрява.

«Брістоль-бофорт» пробивався крізь туман. Годину тому цей туман врятував їх від «месерів», а тепер чого доброго міг стати причиною загибелі, — машина обледеніла і втрачала висоту. Бену, що сидів за штурвалом, довелося знизитись до самої води.

— Це не туман, це хмари, Білл, низькі хмари…

Голос Бена видався незнайомим і якимось театральним. «Повне, все що ніяк не оговтається, не знайде належного тону після одержаного під Уолтінга прочухана», — подумав Патрік. Йому вдивилось, втрата свідомості була хвилинною. Зараз він усе знову бачив, чув голоси пілотів, їх дихання у шоломофоні і це трохи заспокоювало. Самопочуття виправлялось на краще. Правда, ще йшла обертом голова, трохи нудило, та Патрік відносив усе те на рахунок смороду, що проникав до радіовідсіку з коридора, де все ще, не подаючи ніяких ознак життя, лежав у власному блювотинні Кребс.

— Слухай, Бен, поверни в бік Грінвіча на півтора градуса, а потім знову лягай курсом на північ. Треба обійти Медвежий. Там стіна півтораста метрів висотою.