Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Їм треба було на якусь мить раніше залишити літак. Треба було стрибати, поки машина ще не увійшла в штопор, адже зараз вони вже не зможуть цього зробити… Патрік бачив у прочинених дверях Грісса, бачив, що той навіть не пробує виплигнути. Певне, він ще сподівався, що Уолтінгу вдасться в останню хвилину вирвати літак із піке і посадити. «Бофорт» зник за горбом, і тут почувся вибух. Не сильний, тільки луна кілька разів повертала тріск і гуркіт від близьких і далеких гір. Патрік ударив себе в лице кулаками і закричав: «Ні-і! Ні-і-і!!!» Упав на сніг і заплакав.

Луна домалювала в його уяві картину загибелі літака і не залишила жодної надії. «Грісс і Уолтінг загинули! Їх більше не існує!»

Наплакавшись, Патрік підвівся і, схлипуючи, як хлопчисько, побрів до місця катастрофи. «Бофорт» упав, здавалося, недалеко, проте радист дістався до нього нескоро. Коли минув шок, поновився біль. Намагався не звертати на нього уваги, але це забирало багато сил. Було враження, ніби ця остання доба забрала їх більше, аніж все попереднє життя. Вибравшись на горб, відчув дрож і слабість у всьому тілі. Лице заливав піт, від нього страшенно різало очі. Рука звисала вздовж тіла, ноги підкошувались, як у новонародженого теляти, і зовсім відмовлялись слухатись. Присів на камінь і довго, тупо дивився на те, що залишилося від їх «бофорта».

Літак врізався в уламок гори, що до часу ховалася під шапкою снігу, зірвав ту шапку і відкрив гострі ікла камінного сфінкса. Так, принаймні, Патріку в цю мить здалося, він побачив страшне хиже створіння, яке ховалось під фіалковим покривалом віковічних снігів. Потім багато разів воно виринало в його уяві, як зримий образ невмолимо жорстокої долі.

Кабіна, мотори і ліве крило літака були сплющені. На порозі бокових дверей, розкинувши руки, обличчям до неба лежав Грісс. Патрік дивився на нього довго, до болю в очах. Дивився з наївною надією, сподіваючись, що ось зараз стинеться чудо — Бенджамен Грісс, довгов'язий баскетболіст з Глазго, ворухнеться, розплющить очі, зітхне і… І врешті-решт він побачив це. Не наяву, звичайно, — тому були причиною не лише до краю напружені нерви і нестерпна тиша долини, але піт і сльози, що заливали його запалені очі. А головне, бажання, жагуче бажання побачити хоч когось з льотчиків живим. «Може, живий Білл? Адже він мав славу щасливця. Завжди повертався з найскладніших завдань. А раптом там, у кабіні, він стікає кров'ю?» Патрік кинувся бігти глибоким, вище колін, снігом. Провалюючись у ньому, як у трясовині, важко витягаючи ноги, борсаючись, падаючи і знову підводячись. «Білл! Я зараз, Білл! — повторював він голосно, і шепотів: — Я зараз! Я тут! Потерпи, я зараз!.. Ти чуєш мене, Біллі…»

Метрів за два од дверей, на порозі яких лежав Грісс, Патрік перечепився, упав у сніг, боляче забив коліно, але тут же зірвався і почвалав далі. Сніг заліпив обличчя, набився у ніздрі і рот. Протираючи кулаками очі, раптом помітив, що у другого пілота немає вуха і потилиці. Та зараз його увагою володів пролом в обшивці, що вів до кабіни, де був Уолтінг. Шеф-пілот лежав, упершись лицем у дошку приладів. Задуваючи крізь вибиті вікна, вітер легенько ворушив підпалені сонцем кучері, і Патріку попервах здалося, що голова Білла ворушиться.

— Бі-ілл! Бі-і-і-ілл!..

Тиша поглинула крик. Він кинувся до Уолтінга, просунув здорову руку в пролом, вхопив за плече і потягнув до себе.

— Бі-ілл…

В'яле тіло льотчика похилилось і впало навзнак. Тут Патрік побачив, що лице Білла розбите, череп на лобі розколовся, ніби від удару сокирою. Хлопець застогнав, завив тихенько від болю і нудоти, що враз навалились на нього з новою силою.

«Вони загинули… Їх більше немає! Нема довгов'язого Грісса, котрий боявся чуми, проте не злякався смерті. Маючи можливість врятуватись, не залишив товариша… Нема Білла Уолтінга, його доброго серця і м'якої посмішки. Вони загинули… І навіть гинучи, не забули про мене… Навіщо?! Навіщо вони залишили мене жити? О, краще б мені загинути разом з ними…»

Розпеченим обручем гіркота обпалювала горло. Він шукав потрібні слова, щоб висловити своє горе, і не знаходив. Несподівано зрозумів, що в нього їх нема, він не зустрів їх у жодній з тих мудрих книг, які встиг прочитати. «Ні, не тільки я не знаю цих слів, їх взагалі не існує, нема їх у людей…»

Фіалкова темінь гусла на очах. Підмітаючи до літака, а точніше до груди понівеченого металу, сніг, тихо і жалібно скавучав вітер. Від цього звуку почуття самотності, загубленості в льодовому мовчазному світі загострилося. Думка про те, що він залишився один, зовсім один, прийшла несподівано і враз висушила сльози. Патрік здригнувся, підхопився і, чіпляючись за вкриті снігом заледенілі уступи, ослизлі прискалки, за хитке каміння, видерся на тім'я скелі, біля підніжжя якої лежали залишки «бофорта». Тут вперше уважно роззирнувся навколо.