Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Небагатьом моржам пощастило втекти. Зажерливі косатки легко доганяли їх і різали, неначе ножами.

— Добре, що Інгрід нічого цього не бачила, — сказав Ролф.

Касян промовчав, наддав газу, і човен ліг на попередній курс.

Кругом уже трохи посвітліло. Сонце все ще ховалося десь за горизонтом, але, певне, вже не так глибоко, як раніше. Його промені блукали тепер над морем ще млявим, розмитим світлом, проте і з його допомогою вже можна було бачити значно далі. В небі позначились високі перисті хмари, під. ними проносились низькі, розірвані вітром хмарини.

Цього короткого полярного дня сонце над морем так і не з'явилося. За островом Ведмежим, що довго маячив з правого борту, ніби перекинута догори дном шлюпка, сутінки загусли, а через деякий час на море знову спустилась ніч. Чи то звикли очі, а може, ще з якоїсь причини, але зараз ніч уже не здавалась такою непроглядною і не лякала так, як раніше.

Ролф пішов на корму, зачепив на кінець щогли антену і, не розв'язуючи паруса, підняв блоком щоглу догори. Потім, вмостившись біля дверей рубки, розчехлив рацію, підключив батареї і довго шукав в ефірі хвилю радіостанції розвідвідділу дивізії. Та, мабуть, невчасно вийшов на зв'язок а чи там, за Карриквайвішем, вже більше не чекали повідомлень від групи Боярова, а тільки хвиля мовчала. Пізніше, біля рації Ролфа змінив Касян, проте і його уперті спроби пробитися крізь товщу ефіру не мали успіху. Наганяючи смуток, рвучи на шматки душу, десь співали «Катюшу» і «Васю-Василька», бренчали гітари і схлипував джаз, роїлися позивні сотень тисяч інших радіостанцій, але не було в навушниках тієї, котру так шукав, так хотів почути Касян.

Вже кілька раз встигли змінити один одного біля штурвала і рації Касян і Ролф, встигла виспатись Інгрід, залишились позаду більше як п'ятсот миль дороги, а сонце так і не бажало хоча б на мить визирнути з-за пругу. Воно визирнуло лише біля берегів Шпіцбергена. Човен обходив льодовий масив, що насувався з північного сходу. Для цього довелось відхилитись од курсу і пройти миль сорок на схід. Ролф, що стояв на вахті, вже почав було хвилюватися, як би це льодове поле не відрізало «Крістіну» від берега, котрий за його уявленням мав бути десь північніше, але в цей час на горизонті знову просвітліла ніжна, блакитно-зелена стрічка і на її тлі чітко позначилася лінія горизонту.

— Земля! — прошепотів Ролф Улл, переживаючи почуття, дуже схожі до тих, які пережив матрос, що сидів у бочці на високій щоглі Колумбової каравели. — Земля!.. Земля!..

Крик розбудив супутників. Вони навалились на плечі Ролфа, нахилились до вітрового скла і завмерли. На їх лицях блукав відблиск перших сонячних променів і того невимовного блаженства, котре знають лише ті, хто, рятуючись з затонулого корабля, раптом бачить берег.

Коли підійшли ближче, побачили високу скелю, що дуже нагадувала чоловіка. Він стояв на колінах, приклавши до очей долоню, ніби вдивлявся в морську далину, за якою лежала Європа.

— Лакоонт, — показавши на скелю, промовив Ролф і одразу ж переклав для Касяна: — Той, що дивиться вперед.

— Наші помори називають його — «Болван без шапки».

— Ваша назва точніша, — посміхнулись, радіючи землі і світлу, Інгрід. Їй було радісно і тому, що ось так несподівано вона зрозуміла цього хлопця без перекладу. Росіянин говорив, а вона дивилась на нього і посміхалась. Він видався їй дуже гарним. «Який міцний, сильний, надійний», — думала Інгрід. І байдуже, що багато слів з його мови так і залишились для неї мертвими, тепер розуміла його очі, посмішку, жести, а вони, виявляється, виразні і зрозумілі.

— Болваном його прозвали грумпнлани, російські помори, — розповідав Касян, — Вони говорили: з моря Грумант схожий на гострий кут. Поглиньте, це дійсно так.

— А що таке Грумант? — спитала Інгрід. — Кассій, що таке Грумант?

— Так росіяни називають Свалбард, — пояснив Ролф.

— Ні, зараз його вже так ніхто не називає, зараз називають Шпіцберген, а колись у старі часи — Грумант.

— Гру-мант… Як гарно. — Це слово чомусь розвеселило Інгрід. Хоч радіти було рано: до берега ще треба було добратися.

— А чи не припаяний цей лід до берега? — висловив тривогу Касян. Він як міг високо задер над штурвалом голову, намагаючись заглянути, чи нема проточини за крижаним масивом, десь там біля самого берега. Ролф видерся на дах кабіни і радісно крикнув звідти.

— Біля берега чорніє смужка чистої води!

Зараз лід був уже не такий страшний, як узимку. Це вже не та арктична крига, котра неозорими полями суне од полюса і, зустрівши берег, трощить, ламає навіть граніт, а потім стоїть, припаяна морозами протягом всієї полярної ночі. Крига у травні легка. Її виганяє з фіордів, заток, тепла течія. Вона ж збирає її круг великих і малих айсбергів і несе в Атлантику. Льодове крешиво поступово тане, а крижані гори, що відкололись від глетчерів, пливуть далі.