Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Моє завдання мені пояснювати не треба, — відповів Касян. — Ви дасте нам карту?

— Неодмінно. Рація, карти, зброя і запас провізії уже в човні. От тільки треба буде перепитати у боцмана Лундхолста, скільки потрібно взяти пального — до Свалбарда понад сімсот миль.

— Мені доводилось плавати вздовж всього скандінавського Гольфстріму, — промовив Ролф, — однак на острові не довелось бути ні разу, а тому не уявляю, де там Лонгір, а де Свеа.

— Найдемо, — впевнено сказав Касян. — Ті місця мені знайомі, не заблудимось.

Він уже звертався до Гіти, але вона не розуміла його. Більше того, їй здавалось, що й інші теж не розуміють, про що він говорить. Допоміг Ролф.

— Мій брат Ян, — пояснив він, поклавши руку на зап'ястя Гіти, — запитує, чи великий в Свеа гарнізон?

— Питання по суті, — зауважила Гіта. — Найближчим часом німці мають зняти гарнізон в Свеа і демонтувати радіостанцію. Відомості поки що не перевірені, а тому…

До кімнати увійшов Лундхолст.

— Все готово. Пора віддавати кінці, — сказав він топом, яким командував на палубі. — Чоловіки, гайда за мною. Треба взяти з підвалу ще дві бочки бензину. Та й оберемок-другий стофікса не завадить. Сушена тріска згодиться вам і в дорозі, і після. Як знахідка будуть і з десяток пляшок міцного джину.

На ходу натягаючи куртки, Кисни і Ролф вийшли за боцманом. Інгрід теж підвелася з за столу і почала одягатися.

— Ну чого ж ви нічого не їли? Я так старанно готувала, — засмутилась хазяйка. — Це ще за рецептами моєї мами…

— Не сердьтесь..: Ми дорогою поїмо.

Інгрід на всі ґудзики застебнула своє скроєне за останньою модою пальто. Гіта спостерігала за нею критичним оком, потім, не сказавши й слова, вийшла до сусідньої кімнати, Через хвилину повернулась і поклала на стілець боцманську куртку-штурмовку, підшиту хутром, теплу.

— Візьміть це… Ваше пальто для такої подорожі не годиться.

Інгрід скинула пальто, одягла куртку і раптом стала схожою на гарненького юнгу. Дивлячись на неї, Гіта посміхнулась.

— Тепер я дам вам теплі штани і ботфорти. А ще шапку і шкіперський в'язаний шолом.

— Не знаю, як вам дякувати.

— За що? Я сама охоче попливла б з вами, але…

— Хочу просити вас про одну… послугу, — зупинилась на порозі Інгрід. — Якщо ми не повернемось… Хай люди знають правду про нас. Адже коли не буде війни, залишиться пам'ять. Не хочеться, щоб про тебе думали, ніби ти… Адже все було не так, все було зовсім інакше.

Вона не дозволила собі розслабитись, хоч на очі вже готові були набігти сльози. Закинула за плече кінець шарфа, штовхнула двері і вийшла на ґанок. Ніч пригасла землю непроглядною пітьмою. Десь поруч на човні пробували заводити мотор. Він заводився справно, як кажуть, з півоберта. Довго працювати йому не дозволили. Коли знову запанувала тиша, Інгрід відчула, як у душу заповзає страх. Стояла, не наважуючись зробити крок у чорну, глуху непроглядну ніч. Хотілось повернутись у дім, до тепла і світла, до пахощів людського житла, але вона зціпила зуби і чекала, поки на ґанок вийде Гіта. А коли за спиною гупнули двері, Інгрід здригнулася. «Мабуть, я ніколи не навчусь володіти собою. Розмазня! Візьми, зрештою, волю в кулак!»

— Якщо мені поталанить і я залишусь жити, — заговорила у неї за спиною Гіта, — після війни вийду заміж за Уве Ролл Люнда. У нас буде ціла купа дітей… Першу дівчинку обов'язково назову Інгрід, а коли підросте, розкажу їй про вас, про вашу мужність.

— Я не маю мужності, я всього боюся, — нахилившись до вуха Гіти, прошепотіла Інгрід. Сказано це було з такою підкоряючою щирістю, що обидві розсміялися.

— Я тож суцільний страхополох, призналась Гіта. — Та що робити?.. Зараз такий час. Він вимагає від нас мужності.

Жінки поволі зійшли з ґанку і рушили хисткими, білими від морської солі містками до човна. Дошки рипіли і плавно прогиналися під ногами. Пахло морем, рибою, соляркою і просмоленими канатами. На протилежному березі затоки, прямо напроти будинка Лундхолстів, вгадувались сірі будівлі мертвого в час полярної ночі консервного заводу.

— Якщо нарветесь на патруль, — почули вони з човна хрипкуватий боцманський бас, — топіть човна до дідька. У фіорді під кілем метрів чотириста буде, ие дістануть.

— У мене до вас прохання, — завмерла Гіта, зупиняючись біля трапу. — Ці листи я писала йому… Все не випадало передати.

Інгрід взяла листи. Хотіла запевнити, що зробить усе від неї залежне і неодмінно передасть їх адресату, але Гіта не дала їй говорити — обняла, поцілувала і легенько підштовхнула до трапу.