Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

Ставало дедалі прохолодніше і водночас розсіяне світло на касках перетворювалося на слабкі струмені, які вже висвічували стіни квершлаг поміст і рейки. Іван Олексійович квапив. Він вийшов наперед і мало не зривався на біг. Паливода й Гончаренко, які навпереміну несли Олеся, розуміли, що від того, як швидко вони доправлять безживне тіло на-гора, залежить жити тому чи ні. Але швидкість ходу обмежував біль у грудях. Легені, здавалося, зсохлися від браку кисню і це причиняло нестерпні страждання. Ярослав уже вкотре, переклавши на плечі Гончаренка тіло, намірювався був здерти маску, та Іван Олесійович на мигах заборонив йому те робити. Ємності протигаза мусило вистачити ще хвилин на десять… Вони, здавалося, опинилися в простої де час має зовсім іншу, не схожу на людську, метрику. Хвилини здавалися годинами, а півгодини, протягом яких вони рухалися квершлагом, оберталися на безкінечність. Активна площа сорбента в протигазі все зменшувалась. Дихати ставало дедалі важче. Паливода вже знову переживав відчуття, яких зазнав колись на дні Південного Бугу — відчуття межі між волею людини і біологічною потребою дихати. Рано чи пізно мала настати така мить, коли вони позривають з обличчя маски і, захлинаючись, почнуть «пити» прометанене повітря.

Йому здалося, що він лежить не в ліжкові, а в човні, який плине течією часу. Той уявний човен то швидко підхоплювало, і Ярослав тоді поринав у забуття, то спиняло, і течія часу немовби плинула повз нього. Минуле з'явилося спершу у вигляді декорацій, що їх несла на собі річка, а затим Паливода став помічати серед тих декорацій і себе. Минуле й сучасне перемішувалося, утворюючи дивний відеокліп із фрагментів його життя — часом яскравих, а часом ледь помітних. І все те проходило в супроводі до щему знайомої, але все ще не пізнаної мелодії. Спочатку та мелодія линула одним голосом, потім роздвоїлась, розтроїлась і Ярослав раптом впізнав у тому тріо один близький йому голос. Довго мучився, згадуючи, кому ж належить той голос. І раптом ніби вистрелило в пам'яті: «Червоні маки»! З тим одкровенням човен перетворився на ліжко. Паливода розплющив очі…

Палата була на першому поверсі. Крізь просвіт між ширмами виднілися рожево-білі дахи машин «швидкої допомоги». Ті дахи то відпливали, то їх знову з'являлося кілька. На деяких були встановлені сині ліхтарі. В таких самих, з сиренами і мигавками, «рафиках» їх доправили з шахти і лікарню. Власне, Паливода не пам'ятав самих машин, а тільки звуки сирени, що лютим ревінням відганяли від нього небуття, та фіолетовий полиск, яким ніби обпалювало вікна машини Ось і все, що зосталося в пам'яті відтоді, як вії упав непритомний під вагою Олесевого тіла Правда, виринав із небуття ще кілька разів, але виринав на муку: блював і від сильної нудоті знову непритомнів.

Почулося скрипіння ліжка і шурхіт капців по підлозі. За мить Ярослав побачив над собою сухорляве лице, все в дрібних синіх судинах. Як колись, те лице малюнком нагадувало йому вилинялий квиток на літак.

— Ну, що, отямився, — сказало лице. — Славі богу!

— Де Костя?

— Не хвилюйся за Костю. Спить он.

— А шахтарі?

— З тими гірше… В реанімації обоє. Іван Олексійович відійшов, зачовгали його кап ці, рипнули двері і знову настала тиша.

«А чого це Іван Олексійович ходить. Кості спить, а я перебуваю на межі свідомості? — по думав Ярослав. — Хіба я вже такий слабак?» Він питав у себе: відповідь довго барилася. Те ось, немов з густого туману, долинули глухі голоси людей, яких він за туманом не бачив, і один з яких був йому знайомий.

— На ньому була така ж сама маска, як і на нас… Що могло статися?

— Одне з двох: або він наковтався газу де того, як натягнув маску, або ж маска не достатньо щільно облягала обличчя… Коротше — типове отруєння.

Питав Гончаренко, відповідав, мабуть, лікар. І було те не сьогодні. А коли?

Ярослав спробував підвестись. З трудом вдалося сісти. Здавалося, що до грудей, плечей і рук було прив'язано по каменюці. Та вже коли сів, то весь тягар обпав, а з ним кудись зникла й частина ваги його тіла. Він мацнув себе, чи бува, справді, не втратив чого… Все було на місці. Тільки не стало ваги. Але стан такий тривав недовго. Щойно він ворухнувся, щоб встати з ліжка, як його знову обклало чимось важким. Раптом піймав на собі чийсь погляд. Дивився Гончаренко. Його, мабуть, розбудило скрипіння Ярославового ліжка. Костя лежав на боці, скоцюрбившись і підклавши під голову долоні.