Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

— Мабуть, що так… — Таміла несподівано глянула на годинник. — Пізно вже.

Ніби питала в нього поради, що ж його діяти, але він на те промовчав.

— Я стелитиму? — запитала несміливо й піднялась.

— Стели.

Ярослав завважив раптом, що його більше не переслідував образ Варвари. Він згадав про неї побіжно, без щему в серці, як про дитячу надію, якій не судилося збутися. Підвівся і, простягнувши руки, немов сліпець, торкнувся Таміли, між плечем і груддю. Вона не змінилася на обличчі, але той дотик висік з її очей дві зелені блискавки.

А далі сталося так, як він собі те уявляв. Вона принесла розкладачку, поклала на неї ватну ковдру замість матраца і застелила накрохмаленим простирадлом, від якого пахло лавандою, потім дістала з шафи подушку, ще одне простирадло і плед. Рухи в неї були сковані, можливо, через його погляд, який вона ловила на собі.

Потім він чув, як вона плескалась під душем, нарешті вийшла з ванни в тоненькому спальному халаті. Він відчув, що під тим халатом нічого більше немає, крім її гінкого тіла. — Підеш освіжитись? — запитала. І тут шалена хвиля захлеснула його з голови до ніг — він, не тямлячись, пригорнув її так міцно, ніби хотів втиснути в себе. На мить помітив в очах переляк, змішаний з пристрастю; її тендітний стан перетворився на тугу пружину, вона забилася в його обіймах, як риба в руках рибалки, водночас вуста обпекли п'янким поцілунком.

Йому снилося, що він купався в Дніпрі, а над головою — яскраве сонце. Таке яскраве і пекуче, що вода швидко нагрівається. Несила вже терпіти, така гаряча вода. Від того жару він і прокинувся. Ще не розплющивши очей, відчув, як по щоці тече щось тепле. Нарешті повіки його розклепились і він побачив Тамілу, її худенькі плечі, перси — як дві половинки «білого наливу», залиті місячним сяйвом. Вона плакала.

— Ти плачеш?! Чому?

— Не знаю. — Таміла припала до нього, зрошуючи чоло, ніс, губи сльозами. — Не знаю, що це за сльози. Але ти не тривожся… — шепотіла йому па вухо. — Це не сльози горя.

Секретарка порадила зачекати.

— Скоро вийдуть, — сказала і додала іронічно: — Вони давно вже засідають.

Незважаючи на тамбур, що відділяв приймальню від директорового кабінету, звідти чулися голоси, які ніяк не відповідали слову «засідають». Чередниченкові здалося навіть, що серед вигуків, що там лунали, були й нецензурні. Тим часом дівчина-секретарка на те ніяк не реагувала: спроквола клацала на друкарській машинці. За спиною в неї висіла картина, на якій було намальовано сумирну тиху заводь з двома човнами.

Несподівано двері відчинились і з кабінету вийшло десятка півтора збуджених чоловіків.

— …Ну, хто переміг? — посміхався Чередниченко, причиняючи за собою двері.

Директор підвівся з-за столу. Заклопотаність на його обличчі поступилась місцем привітності.

— Що ти маєш на увазі, Іване Олексійовичу!?

— Як послухати з приймальні, то у вас тут було не засідання, а колективна бійка. Ватага на ватагу.

— Кінець місяця, — пояснив директор, тиснучи гостеві руку.

Він сів не в своє крісло, а поруч з Чередниченком за довгою «прибудовою», на якій в двох попільничках ще диміли недокурки.

— То що ти скажеш? — озвався вчений, немов би продовжуючи щойно перервану розмову.

— А що я можу сказати? Хлопці в тебе козирні. На західному крилі «к»-другого одвіку не було викидів. Ми їх там і не очікували… — господар поплескав по лакованій поверхні столу товстими мускулистими пальцями, на яких було видно зелені цяточки від поранень вугіллям; продовжувати не поспішав.

Учений крадькома позирав на нього, але на широкому обличчі годі було прочитати якусь думку. Не виказували думки і сині, завжди відверті, очі директора.

— Ну, то й — вперед… — нарешті не витримав Чередниченко.

— Легко сказати — вперед. А інструкція?

— Інструкція… Не тобі пояснювати чого вона варта.

— Але ж її ніхто не відміняв.

— То хай ліпше шахтарі наражаються…

— Іване Олексійовичу, ти ж мене знаєш не один рік. Я ніколи не клопотався про власну шкіру. Пригадай, в які місця водив тебе, коли ще був майстром вентиляції… Лазили в такі дірки, що й зараз жах проймає.

— Було… — погодився Чередниченко.

— А зараз зовсім інше. Сподіваюсь, ти знаєш, де директор сусідньої шахти?

— Знаю.

— Отож-бо! А за що його запроторили? За порушення інструкції. Якби нещасний випадок стався без цього, комісія склала б якийсь м'якший протокол. А так… Голова комісії водночас є і одним з авторів тієї горезвісної інструкції… А тепер уяви на мить, що я наказав своїм при застосуванні противикидних заходів послугуватися даними вашої методи, а не Інструкції… Вже наступного дня про це знав би Гірничий нагляд, їхні люди обходять шахту чи не щодня. — Директор помовчав; його широке чоло, на якому завжди знати було затятість, взялося зморшками. Поміркувавши, він сказав: — Бачу єдиний реальний вихід: ваш метод слід подати на розгляд Центральній комісії… Хоча мушу одразу ж застерегти — пробитись там буде важко.