Віктор Савченко - Пригода на п'ятому горизонті

— І більше ніж будь-коли, сказав Ярослав.

— Але готувати для аналізу проби нам доведеться самим. А це копітка робота.

Паливода раптом завважив, що з її лиця непомітно зникли і вираз дитячого подиву, і навіть радість. Воно стало просто діловим, як тоді, коли він вперше прийшов у цю кімнату. Того ділового виразу не послабили навіть п'ять апельсинів, які він виклав з портфеля. Вона тільки сказала:

— О-о! Які великі!

Коротенькі ноги розгодованої такси вигнулись під вагою довгого тулуба, пересувались украй повільно, ніби собака ніс на собі важкий тягар. Пес шнирив вологим носом під кущами, в траві, нарешті присів. Цей інститутський палісад був йому й за туалет, і за майданчик для розваг, де він міг качатись на спині, радісно повискуючи. Рівно о пів на дев'яту господиня прищіпала до нашийника пасок і вони виходили «дихати повітрям». Одному це треба було для двох уже зазначених причин, іншій — щоб на самоті, в тиші тісної вулиці, дати раду думкам. А тих думок — хоч греблю ними гати. Відколи шеф потрапив до лікарні, весь клопіт звалився на її плечі. Та й хіба мусило бути інакше? Вона — найдавніший працівник відділу, перший помічник шефа з усіх організаційних питань… Правда, є й постарші, хоча б той же Панько Семенович, але то вже, так би мовити, спрацьований матеріал, пенсіонер. При його літах з відділом у сорок чоловік не впоратись.

Олена Миколаївна подумала, що цей шматок асфальту — від інституту і до її дому — вона топче вже десятки років: з дня, в день, із місяця в місяць, із року в рік. За винятком короткого літнього місяця відпустки, коли відпочиває в Криму. Чотириповерховий будинок, в якому вона мешкає, зводився одночасно зі старим корпусом ще до війни, і призначався для науковців. Його квартири, в порівнянні з сучасними, мають великі вигоди: високі кімнати, просторі кухні, ванни — плавати можна. Вже те, що Олена Миколаївна мешкає в цьому будинку, дає їй моральне право думати про себе, як про потомственного вченого, їй іноді здається навіть, що вчений ступінь кандидата технічних наук, як і трикімнатна квартира, перейшла їй у спадок від батька, котрий помер п'ять років тому від астми. І вона носить цей ступінь гордо, як титул, дарма що вже багато хто з її ровесників стали докторами наук, вона їх не поважає. «Вискочками були, вискочками й лишилися, — полюбляла казати Олена Миколаївна своєму чоловікові. — Інтелігентом треба вродитись». За приклад вона брала свого шефа: «Це якийсь унікум! Передплачує французькі, англійські, німецькі газети!»

— Гей, Майкле, тобі там нічого робити! — суворо каже Олена Миколаївна, хоча в тій її суворості більше материнської турботи… — Там, песе, на тебе машина наїде.

Собака проте не поспішав сходити з бруку. Він недовірливо підвів морду, ніби питаючи: «Хіба ти забула про ті два знаки «в'їзд заборонено» з обох кінців вулиці?» Така неслухняність власного собаки не додала їй настрою і вона, зійшовши з хідника, прищепнула до нашийника пасок.

— Так буде краще, — промовила.

Пес, зрозумівши, що його свобода тепер виміряється довжиною паска, перевальцем пішов поруч: ніби копіював ходу своєї господині. Це був вишколений пес. Він чимось нагадував ходячу сосиску. В Майкловому родові, який Олена Миколаївна зберігала в домашньому сейфі, значилися всі його гнучкотілі, клаповухі пращури до сьомого коліна. Коли хтось із знайомих дивувався, бачачи, як Майкл тягне господині її пантофлі, щойно та починала скидати черевички, Олена Миколаївна казала тільки одне слово:

«Порода!» Що й казати, вона пишалася генеалогічним деревом свого собаки.

— А постривай-но, любчику, — мовила жінка, зупиняючись навпроти вікна, в якому вже світилося. — Здається, моя критика не полетіла за вітром… Дев'ята година, а вона ще в інституті.

Олена Миколаївна, не відщіпаючи паска, пустила собаку в палісад, а сама почала спостерігати… Прийшов присмерк. У вікні на другому поверсі вона бачила частину стелі, зелені фіранки, рожеві гвоздики в мензурці на підвіконні. Коли б не ріжок витяжної шафи, дослідницьку можна було б мати за кімнату в житловому домі. Якщо цю дівчину пощастить заангажувати на сорбцію — діло буде. Селюки — роботящі… Олена Миколаївна подумала, що головне в науковій роботі — мати до кожного науковця важіль. Не буде цього останнього — не жди й результатів. А важілем може бути дисертація, квартира, розподіл премій по закінченню теми. Такий чинник, як науковий інтерес вона не визнавала, називала його «ідеальним чинником». Іноді, заперечуючи шефові, який ідеальний чинник ставив на перше місце, вона казала: «Хіба я проти наукового інтересу? Ні в якому разі. Без наукового інтересу не може бути вченого. Це і моя доктрина. А тільки він повинен бути конкретним і не виходити за межі господоговірної теми, виконавцем якої є даний науковець». А ще вона була переконана, що там де є мистецтво (надто народне), там дія отих важілів зводиться нанівець. Людину таку, як казав колись її покійний батько, «не перепреш».