Едгар Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

Тантор, не перестаючи сердито бурчати, стояв просто перед білим велетнем, переступаючи з ноги на ногу. Велетень ступив зовсім близько до слона, під самісінький хобот, і додав кілька лагідних слів. Величезна тварина враз угамувалася. В її очицях згасли вогники люті, і коли незнайомець пішов до Корака, Тантор покірно поплентався слідом.

Меріем здивовано стежила за ними з дерева. Раптом чоловік обернувся до неї, наче раптово згадавши про її присутність.

— Ходи сюди, Меріем, — гукнув він, і дівчина впізнала його.

З радісним вигуком «Бвана!» вона швидко зістрибнула з дерева і побігла до нього. Тантор скосив очі на білого велетня, почув відповідь, заспокоївся і дав дівчині спокій. Вони підійшли до Корака, що дивився широко розплющеними очима, сповненими невимовного щастя і водночас почуття провини.

— Джеку! — вигукнув білий велетень, схиляючись над мавполюдом.

— Батьку! — вихопилося з вуст Убивці. — Дяка Богові, що це ти. Ніхто в джунглях більше не зміг би спинити Тантора.

Чоловік швидко перетнув ножем Коракові пута. Хлопець підвівся і кинувся в батькові обійми. Тарзан обернувся до Меріем.

— Мені здавалося, — суворо сказав він, — що я наказав іти додому.

Корак здивовано дивився на них. Йому дуже хотілося обійняти дівчину, але саме тоді він згадав про іншого — молодого англійця — і про те, що сам він, Корак, — лише дикий незграбниймавполюд.

Меріем благально подивилася Бвані в очі.

— Ти сказав мені, — мовила вона дуже тихо, — що моє місце поруч з людиною, котру я люблю. — І подивилася на Корака поглядом, сповненим дивного світла, яке промінилося лише для однієї людини в світі і якого більше ніхто не міг бачити.

Корак кинувся до неї з розкритими обіймами, але несподівано втіав перед нею на одне коліно, ніжно притиснув її руку до вуст і поцілував, вітаючи королеву своєї лісової країни.

Галас, що його зчинив Тантор, не залишив у джунглях нікого байдужим. Тантор озирнувся, люди за ним, і всі вони побачили, як з-поміж листя визирнула голова і плечі великої мавпи. Якусь мить це створіння дивилося на них, а потім з його грудей вихопився крик радості й захвату, наступної миті звір зістрибнув на землю, а за ним — десяток одноплеміннів. Вони побігли до людей, щасливо вигукуючи мовою людиноподібних мавп:

— Тарзан повернувся! Тарзан, король джунглів!

Це був Акут, що стрибав і радісно беркицявся довкола них трьох з таким вереском і гримасами, що будь-хто інший сприйняв би це як вияв неймовірного гніву. Але ці троє знали, що мавпячий король у такий спосіб виказу повагу до славетнішого, ніж він, короля. Почет поводивсі так само, й кожен намагався стрибнути вище за іншоґі і видавати звук, якого досі ще не чули в джунглях.

Корак з глибоким зворушенням поклав руку батьков на плече.

— Є лише один Тарзан, — сказав він, — іншого бути не може.

Через два дні вони виїхали з лісу на рівнину. Віддалік над комином бунгало вився димок. Тарзан з Великих Мавп забрав речі з дерева, на якому він раніше за лишив свій європейський одяг, а оскільки Корак відмо вився з’явитися перед матір’ю через стільки часу напівго лим дикуном, то Меріем залишилася з ним, остерігаючись що він передумав і знову чкурне в джунглі. Батьков довелося їхати до бунгало по коней і одяг самому.

Моя Люба зустріла його біля воріт, погляд її буї сповнений смутку й запитань, оскільки Меріем із ним ні було.

— Де вона? — спитала жінка тремтячим голосом. — Мувірі сказав мені, що вона не послухалася і побігла за тобою в джунглі. Джоне, я не переживу цієї втрати!

І леді Грейсток похилила голову й заплакала на широ ких грудях того, хто так часто втішав її в усіх життєви? знегодах.

Лорд Грейсток підвів її голову і подивився просто в очі усміхненим, радісним поглядом.

— Що сталося, Джоне? — вигукнула вона. — Ти повернувся з добрими новинами, тож не змушуй мене довге чекати.

— Я не скажу ані слова, доки ти не приготуєшся вислухати новину, найприємнішу з усіх, які будь-коли доводилося чути! — заявив він.

— З радощів не вмирають! — вигукнула вона. — Ти знайшов її?!

Вона не могла повірити в неможливе.

— Так, Джейн! — сказав він приглушеним від хвилювання голосом. — Я знайшов її, і — його!

— Де вони? — схопилася леді Грейсток.

— Недалеко звідси, на узліссі. Він не хотів повертатися напівголим, в леопардовій шкурі — послав мене по одяг.

Вона сплеснула руками від хвилювання і кинулася була в дім.

— Постривай! — гукнула, озирнувшись через плече. — Я зберегла усі його костюми — весь одяг, до ниточки. Я зараз принесу тобі один якийсь із них.