Едгар Берроуз - Тарзан та його звірі. Тарзанів син

— А ви його бачили? — повернувся він до пана Морісона.

— Так, пане, — відповів Бейнс, — дуже добре.

— Який він на вигляд! — допитувався Бвана. — Скільки йому приблизно років, на вашу думку?

— Схожий на англійця, приблизно мого віку, — відповів Бейнс, — може, трохи старший. Він досконало збудований і дуже засмаглий.

— Чи ви завважили, якого кольору у нього очі й чуб? — збуджено і швидко запитав Бвана.

Відповіла на його запитання Меріем.

— У Корака чуб чорний, а очі сірі, — сказала вона.

Бвана повернувся до провідника.

— Заберіть панну Меріем та пана Бейнса додому, — сказав він. — Я іду в джунглі.

— Дозволь мені піти з тобою, Бвано, — заплакала Меріем. — Ти ж ідеш шукати Корака. Візьми й мене!

Бвана сумно, але твердо сказав, обертаючись до дівчини:

— Твоє місце поруч з чоловіком, якого ти любиш.

На цьому він доручив провідникові свого огиря і наказав повертатися цодому. Меріем повільно сіла на стомленого арабського коня, на якому їхала від шейхового селища. У Бейнса почалася гарячка, і він знепритомнів. Його поклали на ноші, й маленький загін повільно рушив уздовж річки.

Бвана стояв, доки вони зникли з очей. Меріем жодного разу не озирнулася. Вона їхала похнюплена і зсутулена. Бвана зітхнув. Він любив цю маленьку арабську дівчинку, як рідну доньку. Бейнс спокутував свою провину, і схоже було, що, попри всі обставини, він гідний руки Меріем. Бвана повільно підійшов до ближчого дерева. Потім схопився за нижню гілку і з котячою спритністю виліз на дерево. Так він дістався верховіття й почав роздягатися. З дорожньої торби дістав довгий клапоть замші, скручнуе кільцями мотузку й довгий гострий ніж. Замшу обмотав довкола поперека, аркан перекинув через плече, а ножа заткнув за пояс.

Він випростався, підвів голову, випнув груди, й на його вустах майнула усмішка. Ніздрі його напружилися — він відчув дух джунглів. Сірі очі заблищали. Він стрибнув на нижню гілку й пішов поміж деревами на південний схід, якомога далі від річки. Ішов він швидко, зупиняючись, лише щоб видати пронизливий поклик і прислухатись.

Минуло кілька годин мандрівки, коли глибоко в джунглях, трохи ліворуч, на його поклик відповів великий мавпич. Чоловік здригнувся і схвильовано поглянув у той бік, звідки долинув звук, потім знову видав свій поклик і рушив у напрямку почутої відповіді.

Корак, остаточно усвідомивши, що, лишаючись на місці, чекаючи допомоги невідомо звідки, він просто загине, звернувся до Тантора чудернацькою мовою диких звірів. Він наказав слонові знову підняти його і нести на північний схід. Свого часу Корак бачив там і білих, і чорношкірих. Якщо надибають чорношкірого, то він накаже Танторові схопити його, а потім звелить бранцеві відв’язати себе від стовпа. В кожному разі, це краще, ніж чекати смерті, лежачи отак у джунглях. Тантор ніс його лісом, і Корак намагався вигуками привернути увагу когось із Акутових одноплемінців, які часто блукали в цих краях. Можливо, Акутові вдасться звільнити його від мотузів, — адже трапилося таке кілька років тому, коли Корака зв’язав росіянин. Акут врешті почув його поклик на півдні і помчав на допомогу. Та був іще один, хто чув це.

Після того як Бвана відіслав свій загін додому, Меріем якийсь час їхала похнюплена. Хто знає, які думки тривожили її чутливу душу? Аж ось дівчина зважилася. Удаючись до провідника, що їхав поряд, вона сказала:

— Я повертаюся до Бвани.

Чорношкірий похитав головою.

— Ні! — категорично заперечив він. — Бвана сказав, щоб я відвіз вас додому, отже, я маю відвести вас додому!

— Ви відмовляєтеся мене відпустити! — сказала дівчина.

Чорношкірий кивнув головою і трохи відстав, щоб краще пильнувати її. Меріем злегка усміхнулася. Її кінь саме проходив під низько навислим гіллям, і в якусь мить чорношкірий зрозумів, що він уже стежить за порожнім сідлом. Він погнав коня до дерева, серед гілля якого вона щезла. Але за дівчиною тільки смуга лягла: Він гукав, але все марно, лише звідкись праворуч, здалеку, почувся притишений сміх. Він послав людей у джунглі на пошуки; але вони повернулися ні з чим. Довелося їхати додому без неї, тому що Бейнса дедалі тяжче лихоманило.

Меріем посувалася туди, де, найпевніше, можна було зустріти Тантора, — глибоко в джунглях, на південь від шейхового селища є місцина, де часто збираються слони. Вона рухалася швидко і нечутно. Єдина думка опанувала її — відшукати Корака і повернутися разом із ним. Вона мусить це зробити. Часом її думки затоплювала хвиля страху: а що, коли з ним не все гаразд? Вона картала себе за те, про що досі не думала: навіть дозволила відпровадити себе до бунгало разом з пораненим Морісоном, коли її допомоги, напевно, потребує Корак! Минуло кілька годин мандрівки без жодного перепочинку, і тоді Меріем почула знайомий поклик людиноподібної мавпи. Дівчина не відповіла, лише прискорила рух. Принюхавшись, вона вчула знайомий запах Тантора і збагнула, що мета її подорожі зовсім близько. Не відгукувалася, бо хотіла здивувати його. І так воно, власне, й сталося, коли вона побачила великого слона, що йшов, притримуючи хоботом у себе на голові людину, прив’язану до стовпа.