Габор Молнар - У країні ягуарів

Це вже друга змія сьогодні. На цей раз — папаову. Незабаром гадюка звивається в петлі.

Міцно прив'язую її до куща. Хай і ця змія почекає, доки повернуся по неї.

Пробираюся далі в хащі. Перелазячи через гнилу колоду, мало не стаю ногою на сурукуку. Змія, судячи з її кольору і візерунків на шкурі, стара. Це вже третя гадюка. Щедрі сьогодні джунглі. За кілька хвилин доля сурукуку теж вирішена. Вона звивається на палиці, намагаючись вирватися, але марно: мотузка на шиї міцно тримає її.

Повертаюся до човна. Не хочу більше вивіряти своє небезпечне щастя.

Сурукуку прив'язую до дула рушниці, а папаову до метрової гілки. Чорно-жовта змія миттю обвивається навколо гілки і стає схожа на химерний букет. Тепер лишається забрати коралову кобру.

Досить довго шукаю її. Нарешті, знаходжу. Мурашки вже обліпили змію, і вона безпомічно звивається. Мотузка натерла їй шию, і на рану позлазилася комашня.

Кобру теж прив'язую до палиці. Тепер у мене вже три важкі, небезпечні «букети» і всі різного кольору. Прямуючи на стоянку, продираюся крізь гущавину, і змії іноді під час необережного руху опиняються так близько до мене і так сичать, що аж мороз по спині пробігає.

Пройшовши якихось сто кроків, досягаю струмка. Вище за течією чую сильний хлюпіт. Виглядаю крізь гілля і бачу по той бік велетнів видр. Струмок, видно, багатий на рибу, коли може прогодувати таких ненажерливих тварин.

Ще завидна добираюсь до човна. Мене, як і завжди після щасливого повернення з джунглів, охоплює приємне, радісне почуття.

Через чверть години я вже на стоянці. Вогнище, ящики, клітки, спорядження — все на місці.

Три змії по черзі впускаю в клітки: спершу коралову кобру, потім папаову і, нарешті, — сурукуку.

Блискавично зачиняю дверцята клітки і загинаю над ними іржавий цвях. Ловіння змій і догляд їх — небезпечна справа. Але ще небезпечніше виймати змій із кліток, бо вони блискавично кидаються у відчинені дверцята.

Присівши навпочіпки, з насолодою спостерігаю крізь густу мідну сітку трьох змій, що переповзають одна через одну, шукаючи виходу.

Тигровий кіт ще в човні. Треба зняти з нього шкуру. Вже смеркало, коли я розіпнув невеличку шкурку. Потім пішов до води, обмив ніж і помився сам.

Коли я розпалив вогнище і поставив зварити свіжу чорну каву, зовсім стемніло. Лише тепер відчуваю, що стомився і страшенно голодний. Ніби аж схуд. Що ж, джунглі поглинають чимало сили і енергії.

Приношу з човна торбинку з чорною кавою і коробку з цукром. Їх уже лишилося трошки, на дні. Я затримався тут надто довго.

Запаливши карбідний ліхтар, оглядаю під навісом запас інших продуктів: ламантинового жиру, цибулі, фариньї… Їх теж дуже мало. Отже, незабаром доведеться повертатись на Купарі, щоб звідти добратися до Тапажосу.

Хоч і дуже стомлений, вирішую сьогодні ще навідатися до видрячих нірок на правому березі струмка. А вранці попливу туди човном і повитягаю звірів.

Потім почну готуватися до подорожі назад.

Зроблено чимало. Порожніх кліток уже нема. Особливо радію двом живим анакондам.

Післязавтра на світанку відпливу з невеличкої бух-чи, щоб. може, ніколи більше не повернутися в цей чарівний, хоч і небезпечний світ звірів і рослин.

Від цих прощальних думок стає якось не по собі. Надто несподівано вирішую повернутися. Але іншого виходу немає.

Наслідки сьогоднішнього полювання чудові. Джунглі на прощання щедро винагородили мене.

Біля навісу весело палає вогнище. Темні джунглі сповнені таємничих звуків. Вечір теплий. Світлячки мерехтять навколо, ніби влаштовують мені прощальний фейєрверк. Сьогодні не буде дощу. Розвішую гамак між двома пальмами.

Ця ніч ледве не стала для мене фатальною, останньою в житті.

Намагаюся пригадати детально все, що трапилося після того, як я, закінчивши писати щоденник, пішов до човна по рушницю, щоб покласти її на ніч під гамак.

… Серед чорного мороку нічого не видно, крім обрисів човна. На другому березі чорніє суцільна стіна лісу. Я погано орієнтуюся в темряві, особливо після світла.

Дорогу до човна добре знаю, адже ходив нею десятки, сотні разів і вночі і вдень.

Обережно стаю на дно човна. Отвір під навісом на човні зяє темрявою, наче величезна паща. Не бачу нічого, але знаю, що під навісом, біля гумового мішка, лежить рушниця. Сівши на борт човна, простягаю руку по рушницю і раптом налапую щось слизьке й холодне. Від дотику воно пересмикується. В мозку блискавично майнула думка про небезпеку, і я миттю, інстинктивно перекидаюсь назад через борт човна у воду. Відштовхнувшись од дна струмка, виринаю з води і швидко пливу, обходячи човен ззаду, до берега.