Габор Молнар - У країні ягуарів

Самку на всяк випадок відганяю в гущавину, щоб вона не кинулася за мною в яму. Кладу на землю рюкзак, рушницю і через півхвилини вже стою біля переляканого тапірчика. Дістати його звідси нелегка справа, бо сила-силенна обламаних коренів заважає вільно вибратися з ями. Нарешті, викарабкуюсь настільки, що можу, піднявши малятко над головою, покласти його на край ями. Згори долинає радісне, щасливе хрюкання матері. Потім не менш радісне вищання тапірика… Поки я виліз із ями, мати з дитиною щезла в гущавині.

Незручні ночівлі в човні на гамаку вже стомили мене. Майже щоночі періщить дощ. Іноді він вщухає, щоб через якийсь час ще дужче полити.

Особливо сильну бурю пережив я сьогодні. Вона почалася вдосвіта і лютувала майже до полудня. Буря розкидала на стоянці всі речі, навіть ящики і клітки зі зміями. Навіс тріщав, скрипів, але витримав. Могутні, вікові дерева вивертало з корінням, обривало сплетення ліан, і вони, мов батоги, ляскали по листю. Пальми вздовж берега оголіли. Буря позривала з них широке листя і кружляла його в повітрі.

За якихось кілька хвилин температура понизилася на двадцять градусів. Я надів три сорочки. Сиджу в човні серед речей, кліток, ящиків і пишу щоденник. Човном заплив у густі зарослі. Тут затишніше. Згадую про попередню стоянку, де я залишив більшу частину своїх колекцій. Чи не поцвіли вони? Чи не знищить їх оця буря? Сподіваюсь, збережуться. Адже та стоянка серед гущавини, і буря не ввірветься туди з такою силою. А з вологою і цвіллю впораюся потім — висушу все.

Наді мною гуде, шумить ліс. Шалений вітер залітає і сюди. Разом з дощем униз падають трухляве, сухе гілля, ліани, листя. Я накидаю на плечі суху ковдру, щоб хоч трохи зігрітися.

В обід, наче за наказом, небесна битва припиняється, і в джунглях у гущавині грають сонячні зайчики. Я одв'язую човен. Бистра течія підхоплює його і несе вниз. Метрів через двадцять причалюю до стоянки.

Берег уже залитий сонцем. Починаю наводити порядок біля навісу. Перекинуті клітки ставлю на свої місця. Змії чомусь дуже неспокійні. Чорні, як вугілля, холодні очі анаконди вороже стежать за кожним моїм рухом. Її, певно, дратує мідна сітка, об яку вона обдерла носа.

Усе навкруги мокре. Розпалити вогнище не так легко.

Пообідавши, переглядаю колекції комах, мию посуд і вибираюсь на полювання.

Вода в струмку каламутна. Кілька днів доведеться пити нечисту воду.

Енергійно пливу проти сильної течії. Під величезною гіллякою, що нависає над водою, звертаю до берега. Русло струмка майже повне, вилазити на берег легко.

З рюкзаком за плечима і з рушницею в руці прямую в джунглі. Куди не кинь оком, всюди багатий рослинний світ, барвистий, ніжний, повний життя.

От синювате листя на дереві, а ось, між сірою масою ліан, пляма бурого листя. Зелень навколо міниться сотнями відтінків і барв.

Досі я в цій гущавині не бував, хоч живу тут уже давненько. Стою наче зачарований, немов попав у новий світ.

Зелене склепіння наді мною густе-густе, аж чорне.

Обходячи порослу папороттю скелю, помічаю плямистого дикого кота, що лежить на величезній лісовій ящірці, тримаючи її в пазурах. Він гризе ящірку, мов домашній кіт мишу. Це невеликий звірок, трохи більший за кота, тільки шкура в нього плямиста, якась особливо блискуча й ніжна.

Зі мною кульова рушниця. Цілюся в невелику голову, що схилилася над ящіркою, стріляю. Постріл ще не стих у джунглях, а я вже стою біля звірка. Схопивши кота за задні ноги, кидаю на галявину. Ні, тут все-таки не обдиратиму шкуру. Адже до човна зовсім близько. Відношу здобич до човна, кладу на дно і знову простую в гущавину, але вже в другий бік.

Між трухлявими пеньками, під ліанами, натрапляю на коралову змію з чорною головою і червоно-жовтими та чорними кільцями по тілу. Такі змії не дуже агресивні. Якщо їх не чіпати, вони не нападають, але вже коли зачепити — кусають блискавично.

Змія не бачить мене. Я обережно підкрадаюсь до неї. Мить — і вона в полоні. Ця змія ще маленька, завдовжки з півметра. Прив'язую її мотузкою до сухої гілки, що лежить на землі. Хай підожде, поки повернуся.

Через півгодини я вже ловлю великих, сантиметрів п'ятнадцять, вусачів, що повзають по дереву. Надрубую кору пальми, і вони злазяться на сік, навіть не підозріваючи, що тут на них чекає загибель. За кілька хвилин у банці з ціанистим калієм опиняється чимало вусачів.

Збираючи комах, лажу по звалищу велетенських дерев. Раптом зупиняюсь мов укопаний. Переді мною застигла жовто-чорна гадюка.