Софія Парфанович - Люди і тварини

Так жили киця й пес одне поруч одного і їхні дні проходили рівно й спокійно.

Двічі на рік Варка приводила котенят. Вишукувала собі для цього сховок, до якого не заходили люди. Боялась, що відберуть котенять і знищать. Бо, що зробити з стільки котенятами? Інколи хтось візьме одне чи друге, але решта, яких три-чотири, а то й більше залишаться в хаті. Хто потребує стільки котів?

Так було і цим разом. Варка привела четверо котенят. Зробила собі лігво в повітці. Там воно було у найтемнішому кутку, що поза човном. Його ще й хоронили дошки.

Перші дні вона не заходила до хати. Але згодом голод заставив її забігати в хату, в привичному часі, та просити мисочку молока. Пила його прихапцем і бігла до своїх малих. Господарі бачили, як щілиною під дверима заповзала в повітку. Уже знали де котенята.

Підчас, коли Варка пила молоко, господар зайшов у повітку та виловив котенят. Поклав їх до кошика. З ними подався до річки.

За ним біг Лиско. Як звичайно держався ноги господаря і крутив хвостом. Раз вправо, то знову вліво. З його пащі повисав язик. Зоологи кажуть, що це в пса паща розкрита, коли він біжить, тому, бо в нього на язиці залози, що витворюють піт. Так він впріває язиком, а воно під час бігу прохолоджує його тіло.

Спинившись над річкою, господар говорив до пса:

— Варка знову привела котенят. Мусимо позбутись їх, хоч як жалко. Але, що з ними вдіяти?

Лиско розумів назву киці так як і свою. Зіпнявся на задні лапи і обнюхав кошик. Чути було котенятами. Не дуже любив цей запах Лиско, — але, що роблять котенята в кошику? Очима повними запиту дивився на господаря. Господар же швидко поладнав справу: одно за одним видобув котенята з кошика і кинув У річку.

Господар зник за скелею, що нависла над річкою, але Лиско не вернувся з господарем. Він бродив по воді і виловлював котенят. Їх, бідненьких, малих і легких, поносила вода. Лиско підпливав, ловив котенятко за шкіру і швидко брив до берега. Покинувши, подавався знову до води і виносив з неї друге. Так четверо котенят найшлося під кущем, що ріс на березі. Квилили й неспокійно ворушились.

Покінчивши своє завдання Лиско подався до хати. У повітці побивалась Варка; не найшла котенят! Нюхала всюди, заглядала під човен і поза ним, шукала по всіх кутках. І кликала, Але гніздо було порожне.

Надбіг Лиско. Радісно вимахуючи хвостом кликав:

… Вав, вав, вааа! Голос тонкий і приязний. В ньому і поклик і прохання і радість. Штовхав Варку вогким, чорним носом і кликав, знову кликав. Варка пішла за його покликом і обидвоє подались до річки.

Там і найшла своїх котенят Варка. Повилизувала їх гарненько, погодувала і зогріла. Там же, в кущі зробила собі лігво і стала доглядати котенят. Двічі в день заходила до хати й їла хапаючись та верталась до малені. Люди не розуміли де вона подівається і що робить.

Аж коли котенята підросли, Варка привела їх до господарів. Дивилась на них очима, в яких було прохання, німе благання матері.

Гладкі й вилизані котенята були прегарні, латасті, м’якошерсті. Тож залишили їх господарі і киця знову повернулась у повітку.

Може сусіди візьмуть собі тих гарних котенят?

Варка не боронила Лискові наближуватись до котенят, чого звичайно киці не дозволяють. Він вилизував їх і штовхав вогким, холодним носом, запрошуючи їх так до забави.

Господарі казали, що котенята мають маму і тата. Але не знали відкіля любов Лиска до котенят, як і не знали, що він, саме він, вирятував їх.

Чи були б братами? Не знаю. Але обидва були звичайними яснобронзовими псами, такими, що їх американці називають «монґрелс», а ми кундисами. Вони бастарди і нікому невідомий їхній родовід. Що вже говорити про батька? Якийсь вуличний заволока, що не мав ніяких батьківських почувань. Не даремно ж Бриськова мама сказила зуби й гарчала погрозливо, як тільки який-небудь пес наблизився до її гнізда. Від неї й синок навчився говорити й розуміти говорену мову. Очевидно, спершу собачу. Нею досконало порозумівався з своїми ровесниками, граючись з ними на подвір’ї, закиданому відпадками. Відтіля й взяли його до себе мешканці другого поверха. Як ще був малий, але вже настільки кріпкий, що якось сам про себе міг подбати. Бо мама швидко покинула його, чи теж пропала безслідно, як багато інших бездомних псів.

Бриськові пощастило. Він дістав добрих господарів. А тому, що був простим кундисом, його назвали Бриськом. Не якимось Цезаром, чи Нероном, а звичайнісіньким Бриськом. Яку, кращу назву можна було дати такому простюхові, з гладкою, короткою, яснобронзовою шерстю і темнішими, довгими вухами?