Петер Вольлебен: Таємниче життя дерев

Через період драматичних змін для нашого довкілля зростає прагнення незайманої природи. У щільно населеній Центральній Європі ліс вважають за останній прихисток людей, що хочуть відпочити душею в неторканій місцевості. Проте по-справжньому незайманих територій у нас тим часом вже не залишилося. Правікові ліси зникли ще багато століть тому під сокирами, а відтак і плугами наших предків, які тоді ще вмирали від голодної смерті. Хоча поруч із населеними пунктами та ланами тепер існують великі території з лісами, та йдеться радше про плантації, на яких вирощено дерева одного виду й віку. Те, що це практично не можна назвати лісом, поступово обговорюють і політики. Таким чином німецькі партії дійшли консенсусу, що принаймні п’ятьом відсоткам лісів конче треба дати спокій, щоб з них змогли вирости праліси майбутнього. На позір, це небагато й порівняно з тропічними країнами, яким ми постійно дорікаємо щодо недостатнього захисту їхніх лісів, майже ганебно. Утім, це принаймні початок. Навіть якщо в Німеччині на волю відпустили вже майже два відсотки лісів, то це все ж понад дві тисячі квадратних кілометрів. На цій території можна спостерігати за вільною грою сил природи, й на відміну від заповідників, що їх з великими грошовими затратами таки доглядають, тут захищають неробство, що по-науковому ще називають «захистом процесу». Й оскільки природі начхати на те, чого ми очікуємо, то розвиток часто відбувається не так, як нам хотілося б.

Загалом простежуємо тенденцію, що розвиток назад до правікового лісу відбувається тим різкіше, чим далі заповідник відійшов від природного балансу. Найекстремальнішим контрастом була б нива з голою землею, за нею слідом ішли б наші газони, які щотижня підстригає газонокосарка. Також і біля нашого будинку лісничих я постійно знаходжу в траві сіянці дубів, буків та беріз. Без регулярного обрізання через п’ять років там стояв би молодий лісок заввишки два метри, що знищив би нашу маленьку ідилію під густими листяними кронами.

У лісових районах особливо впадають у вічі плантації смерек і сосен, що намагаються віднайти шлях до правікового лісу. Здебільшого саме такі ліси часто є частинами нещодавно виокремлених національних парків, тому що переважно важче домовитися про екологічно цінніші території з листяними деревами. Байдуже, майбутній праліс охоче стартує і з монокультур. Як тільки людина перестає пхати свого носа, то перші відчутні зміни видно вже через кілька років. Насамперед за комахами, мініатюрними короїдами, що тепер без перешкод розмножуються й поширюються. Колись рівними рядочками посаджені хвойні дерева, часто в надто теплих та сухих місцевостях, за таких умов не здатні оборонятися від нападників і впродовж кількох тижнів через цілковите знищення кори вмирають. У колишніх лісах господарського значення напад комах поширюється, наче вогонь, залишаючи по собі удавано мертвий, пустельний ландшафт, у якому тільки й видніються бліді скелети дерев. Це змушує серця місцевих лісопильних заводів обкипати кров’ю, бо вони залюбки ще використали б ці стовбури. Часто як аргумент вони наводять туризм, який буцімто не може запрацювати на повну силу через такі невтішні картини. Це й зрозуміло, бо непідготований турист зайде в начебто незайманий ліс і замість здорової зелені побачить цілі гори вмерлих дерев. Тільки в Національному парку «Баварський ліс» від 1995 року так вимерло понад п’ятдесят квадратних кілометрів смерекових лісів, що відповідає приблизно чверті загальної паркової площі {56} 56 http://www.br.de/themen/wissen/nationalpark-bayerischer-wald104/index.html, дата звернення: 09.11.2014. . Очевидно, багатьом відвідувачам мертві стовбури споглядати важче, ніж голий простір. Більшість національних парків не витримують критики й дійсно продають дерева лісопильням, які задля боротьби з короїдами валять їх і відтранспортовують — це велетенська помилка. Тому що померлі смереки та сосни є повитухами для молодого листяного лісу. У своїх мертвих тілах вони зберігають воду й у такий спосіб допомагають охолодити до стерпної температури спекотне літнє повітря. Якщо вони падають, то непроникна загорода зі стовбурів утворює природний паркан, крізь який не проникає жодна сарна чи олень. Так добре захищені маленькі дуби, горобини й буки ростуть вгору, не відчуваючи на собі ікл звірів. А коли мертва хвойна деревина одного дня розкладеться, то утвориться цінний гумус. Проте на той момент правіковий ліс ще не виникне, позаяк у молодих деревець не буде батьків. Не буде нікого, хто гальмував би малечу в її рості, хто б її захищав чи в кризових ситуаціях підгодовував через цукровий сироп. Тому перше природне покоління дерев у національному парку росте схожим на вуличних, безпритульних дітей у місті. Також і поєднання видів дерев спершу ще не є природним. Колишні плантації хвойних дерев перед смертю інтенсивно розсипають насіння, а тому поміж буками, дубами чи білими ялицями також ростуть ще й смереки, сосни аби псевдотсуги. В офіційних колах вже тоді всі стають нетерплячими. Справді, якби вирізати хвойні дерева, що тепер зазнали неласки, то розвиток правікового лісу, можливо, відбувався б трохи швидше. Та якщо знати, що перше покоління дерев у будь-якому випадку росте занадто швидко, а отже, й не зможе сильно постаріти, оскільки стабільна соціальна структура лісу утворюється набагато пізніше, то на це все можна дивитися спокійніше. Щонайпізніше через сто років попрощаються види, котрі залишилися ще з плантаційних часів, оскільки вони переростуть листяні дерева й безоборонно стоятимуть перед вихором урагану, який безжально їх повалить. Цю першу прогалину завоює друге покоління листяних дерев національного парку, що тепер зможе захищено підростати під верховіттям своїх батьків. І навіть якщо останні й не сильно постаріють, то цього вистачить для повільного росту їхніх дітей. А коли і ті досягнуть пенсійного віку, то це означатиме, що праліс стабілізувався у своїй виваженій рівновазі й опісля вже майже не змінюватиметься.