Ольга Хлудова - Хвилі над нами

Обидва Валі продовжували возитися з аквалангом і прийшли до висновку, що його можна легко полагодити вдома. Я боялась дивитися на похмуру фізіономію Віталія. Щоб трохи розрядити атмосферу, вирішила пожартувати і почала розповідати з усіма подробицями, як пахне смажена гуска, як золотава шкірочка, блискуча від жиру, похрумкує на зубах і т. д. Спершу всі посміювались і додавали пропущені мною деталі, потім замовкли і відійшли далі від мене. Віталій рішуче витяг ножа і поліз по пателли на мокрі скелі. Я з горя вирішила назбирати мідій, розпалити багаття і хоч трохи вгамувати голод.

Як на зло, мідії попадалися все дрібні, та й мало їх було на таку велику голодну компанію. А крім того, хтось попалив весь запас плавника на березі, і нам залишилися тільки головешки.

Похмура і змерзла, я вилізла на берег із пригорщею мідій, але всі категорично відмовилися їх споживати в сирому вигляді. Віталій приніс пателл. За його словами, від сирих молюсків починає трохи нудити і їсти більше не хочеться. Ніхто не наважився вдатися до цього крайнього засобу. Час від часу ми пили воду, підставляючи долоні під струмочки, що стікали невеликим водоспадом по береговій стіні.

Тіні від скель простягли холодні пальці по всій бухті. Ми рухались разом з тінями, ловлячи останні промені сонця. Вітер теж не ставав теплішим. Було вже близько шостої години вечора, а фелюга все не йшла. Стомлені, голодні і змерзлі члени експедиції сиділи мовчки, прислухаючись до шуму моря і завивання вітру. Якби не було важкої апаратури, ми могли б пройти по важкій дорозі вздовж ущелини Гяур-Бах. Але навіть без нічого така дорога вимагала б від нас і граничного напруження, і багато часу. А вже починало сутеніти. І в ту ж мить, коли Віталій мужньо взявся, як він сказав, «збігати на біостанцію», тобто пробратись ущелиною до південного перевалу і спуститись на станцію, щоб прислати шлюпку, почулося знайоме торохтіння мотора. Віталій клубком скотився з виступу Плойчастого мису, на який він уже видряпався, здійснюючи задуманий план нашого порятунку.

Як нам пояснили, «Вяземський» затримався на роботі у відкритому морі і тільки тепер зміг по нас зайти. Моторист шлюпки теж був на «Вяземському», тому і з цього боку допомоги не було. Загалом винні ми самі: коли б узяли з собою їжу і теплі речі, все б обійшлося. Того вечора ми з Віталієм урочисто поклялись: ідучи на море, навіть у район Кузьмича, брати з собою хоч шматок хліба. Це розумне рішення я неухильно виконувала і наступного року. Ще не було випадку, щоб взяту їжу довелося нести назад додому.

Кіногрупа потроху ще працювала, нарікаючи на пізній приїзд. І справді, минула вже половина вересня. Вітри стали помітно холоднішими. Сонце пече інколи зовсім по-літньому і, лежачи на гарячій гальці, починаєш забувати, що вже осінь зовсім поруч. І раптом з-за скелі війне холодний вітрець зовсім не літнього характеру. Вечори стали настільки прохолодними, що ми на ніч уже зачиняємо двері нашої кімнати.

В ці дні нам з Віталієм, нарешті, пощастило підібратися до дельфінів . Зграї дельфініїв регулярно з'являлися біля берегів, але коли ми їх бачили, звичайно, було вже пізно пливти їм назустріч: поки ми пропливали третину відстані, дельфіни встигали піти так далеко, що не було рації за ними гнатись. У зграях було, як правило, три-п'ять штук цих дуже цікавих тварин.

Дивлячись на їхні чорні блискучі тіла з м'ясистим трикутником спинного плавця, які описували граціозну криву, перш ніж знову зануритись у воду, легко було уявити собі, як вправно і красиво вони повинні рухатись під водою. Наша зустріч сталася зовсім випадково.

Ми були метрів за триста від берега, коли Віталій закричав щось і показав рукою їв бік відкритого моря. Зовсім недалеко від нас із води висковзнула знайома чорна спина, потім друга. Ми кинулися до них, намагаючись розвинути максимальну швидкість і по можливості не дуже шуміти. То пірнаючи і вдивляючись в глиб води, то оглядаючи поверхню, ми вибирали правильний напрям.

Раптом я побачила в мутнуватому тумані води велике темне, напрочуд обтічне тіло, що легко сковзнуло в глибину. Бризки сріблястих рибок розсипались перед носом дельфіна. Другий дельфін пройшов ще ближче, розтинаючи воду з швидкістю торпеди. Рухи їхні були настільки вільні і швидкі, силуети такі красиві, що я бажаю всім підводним спортсменам хоча б раз у житті зустріти дельфінів під водою, хай навіть на ту коротку мить, яка випала на нашу долю.